Спокута - Ієн Макьюен

— Сестричко! Я вже тут сорок хвилин, мало не зварився.

— Вибач. Де моя склянка?

На низенькому дерев’яному столику, присунутому до стіни будинку, стояла кругла гасова лампа, а навкруг неї був влаштований простенький бар. Нарешті в руках у неї опинився джин-тонік. Вона взяла в нього цигарку, закурила, і вони цокнулися склянками.

— Мені подобається твоя сукня.

— А ти її бачиш?

— Повернися. Шикарно. Я й забув про цю родимку.

— Як там у банку?

— Нудно й цілком приємно. Ми живемо вечорами й вікендами. Коли ти збираєшся приїхати?

Вони зійшли з тераси на гравійну доріжку, що бігла між трояндами. Попереду чорнильно-темною масою здіймався фонтан з Тритоном, химерні обриси якого були чітко окреслені на тлі неба, що ставало ще зеленішим у міру того як густішали сутінки. Чути було дзюрчання води, і Сесилії здалося, що вона навіть відчуває її запах, різкий і сріблястий. Можливо, це був запах коктейлю в її руці.

Помовчавши, вона сказала:

— Я тут потихеньку дурію.

— Знову мамуся для всіх. А знаєш, зараз дівчата можуть отримати будь-яку роботу. Навіть складають іспити для вступу на державну службу. Старий був би задоволений.

— Мені нічого не світить з моїм дипломом.

— Коли почнеш працювати, то побачиш, що все це нічого не значить.

Вони дійшли до фонтана, повернулися лицем до будинку і якийсь час мовчали, спираючись на парапет, у місці її позорища. Безрозсудного, смішного, а передовсім соромітного. Всього лиш час, святенницька ширма кількох годин не дозволяла братові побачити її такою, якою вона тоді була. Але від Робі в неї не було такого захисту. Він бачив її, він завжди бачитиме її, навіть коли час згладить цей спогад до якоїсь розмови в барі. Вона все ще сердилася на брата за це запрошення, але він був їй потрібен, вона хотіла, щоб він поділився з нею своєю свободою. Щоб не бути неґречною, вона запитала, що в нього нового.

У Леоновому житті, а радше в його розповідях про своє життя не було поганих людей, ніхто не інтригував, не брехав, не зраджував. Усіх він розхвалював, принаймні якоюсь мірою, наче весь час чудувався, що такі люди взагалі існують. Він пам’ятав усі кращі риси своїх приятелів. Наслідком кожної історії, яку розповідав Леон, мало бути те, щоб слухач прихильніше ставився до людей з усіма їхніми недоліками. Кожен у нього був щонайменше «хорошим хлопцем» чи «цілком порядним», і він ніколи не вважав, що внутрішні мотиви розходяться із зовнішніми проявами. Якщо в приятелеві було щось незрозуміле чи суперечливе, то Леон обачливо знаходив якесь прихильне пояснення. Література й політика, наука і релігія його не зачіпали — для них просто не було місця в його світі, як і для будь-чого, що зумовлювало серйозні розбіжності між людьми. Він отримав диплом юриста і тут же з радістю забув про нього. Його важко було уявити самотнім, чи знудьгованим, чи зажуреним; незворушність його була безмежною, так само як і брак амбіцій, і він вважав, що всі інші схожі на нього. І незважаючи на все це, його лагідність була цілком приємною, навіть заспокійливою.

Спершу він заговорив про свій веслувальний клуб. До недавнього часу він був загрібним у другій вісімці, і хоча всі ставилися до нього добре, сам він вважав, що буде краще, якщо темп задаватиме хтось інший. Те саме в банку: коли пішли чутки про підвищення і нічого з цього не вийшло, він навіть відчув полегшення. Потім про дівчат: акторка Мері, яка чудово грала в «Приватних життях», раптом без будь-яких пояснень переїхала до Ґлазґо, і ніхто не знав чому. Він підозрював, що вона поїхала доглядати помираючого родича. Франсіна, яка прекрасно говорила французькою і шокувала світ тим, що носила монокль, ходила з ним минулого тижня на оперу Ґілберта й Саллівана, а в антракті вони бачили короля, який начебто подивився в їхній бік. Мила, надійна, хорошого походження Барбара, з якою, як вважали Джек і Емілі, йому слід одружитися, запросила його на тиждень у замок своїх батьків у Шотландії. Він гадає, що не поїхати було б неввічливо.

Щоразу, коли здавалося, що він готовий вичерпатися, Сесилія підкидала йому нове запитання. З нез’ясовних причин йому в Олбені[8] знизили плату за житло. Старий приятель зробив шепеляву дівчину вагітною, одружився з нею і тепер страшенно щасливий. Інший купує собі мотоцикл. Батько одного приятеля купив фабрику порохотягів і говорить, що це все одно як ліцензія на друкування грошей. Чиясь бабка виявилася відважною старушенцією, пройшовши півмилі зі зламаною ногою. Ця свіжа, як вечірнє повітря, розмова пронизувала й огортала її, витворюючи в уяві світ добрих намірів і приємних наслідків. Плече в плече, напівстоячи, напівсидячи, вони дивилися на дім їхнього дитинства, підробно середньовічні архітектурні мотиви якого здавалися зараз дивно легковажними; мігрень їхньої матері була комічною інтерлюдією в опереті, смуток близнюків — сентиментальними примхами, інцидент на кухні — всього лиш веселою метушнею життєрадісних людей.

Коли настала її черга розповідати про події останніх місяців, вона не змогла позбутися впливу Леонового тону, хоча її версія всупереч її намірам звучала як насмішка. Вона висміювала власні спроби в генеалогії; родинне дерево виявилося зимовим і голим, до того ж без коріння. Дід Гаррі був сином сільського робітника, який з невідомих причин поміняв прізвище з Картрайт на Толліс і дати народження й одруження якого не були задокументовані. Щодо «Клариси» — коли вона цілими днями валялася на ліжку, поки не терпла рука, — то та справді виявилася «Втраченим раєм» навпаки: героїня заслуговувала тим більшої зневаги, чим більше проявлялися її схибнуті на думці про смерть чесноти. Леон кивав, стуливши губи; він не прикидався, ніби розуміє, про що вона говорить, але й не переривав її. Вона у фарсовому тоні розповіла про тижні нудьги й самотності, як вона приїхала побути з родиною, якось компенсувати свою довгу відсутність, і виявила, що ні батьків, ні сестри — кожного у свій спосіб — немає. Заохочена великодушними братовими підсміюваннями, вона зімпровізувала комічні скетчі про те, як їй з дня на день треба було все більше цигарок, про близнюків за порогом її кімнати, і у кожного по шкарпетці, і як Брайоні дерла афішу, і про мамине бажання чуда під час бенкету — печена картопля в картопляний салат. Леон тут не вловив біблійної алюзії. В усьому, що вона говорила, був якийсь відчай,