"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

— Що вам треба? — запитав він по-німецьки.

— Пробачте, будь ласка, — теж по-німецьки заговорив Рудін. — Чи не скажете мені, де тут військова комендатура?

Офіцер уважно і навіть з цікавістю подивився на Рудіна і відповів:

— Центральна площа, точно навпроти церкви.

— Дякую, пробачте, — шанобливо посторонився Рудін і навіть зійшов з тротуару.

Біля комендатури стояло кілька легкових машин, а коло під'їзду проходжувався вартовий. Він нічого не спитав, тільки, зупинившись, провів Рудіна поглядом, поки той піднімався по східцях і входив у двері.

У вестибюлі біля столика, заставленого телефонами, сидів молоденький лейтенант. Над ним на стіні була прикріплена табличка: «Черговий офіцер». Окинувши Рудіна бистрим оцінюючим поглядом, лейтенант вийшов із-за столу.

— Вам кого, куди? — запитав він по-російськи, вимовляючи кожне слово окремо.

— Мені треба до когось із начальників, — по-німецьки відповів Рудін.

Лейтенант ще раз, ніби переоцінюючи — немов у перший раз його обдурили, — подивився на Рудіна, на його зім'ятий, брудний одяг.

— Скажіть, у якій ви справі, це допоможе мені правильно підказати потрібну вам кімнату.

— Про справу я буду розмовляти з начальником, — трохи роздратовано відповів Рудін.

Лейтенант знизав плечима, подумав і запитав:

— Це стосується суто військової справи чи має зв'язок з питанням контакту з населенням?

Рудін зрозумів, що лейтенант справді не знає, куди його послати, і боїться порушити священний німецький порядок своєї установи.

— Так, контакт із населенням, — сказав Рудін.

Лейтенант прямо аж зрадів. Він ступив до столу і натиснув там кнопку. З бокових дверей вибіг солдат в окулярах. Лейтенант показав йому на Рудіна і сказав:

— Проведіть пана в кімнату номер чотири…

Рудін зайшов до вузької довгої кімнати, в кінці якої на столом спиною до вікна сидів офіцер. Стоячи біля дверей, Рудін бачив лише його силует: велику круглу голову н її короткій шиї і широкі плечі.

— Підійдіть ближче, — промовив офіцер, досить чисто по-російськи.

— Дякую, — по-німецьки сказав Рудін, підходячи до столу. Тепер він добре бачив німця. Це був майор. На грудях у нього висів почесний знак «За Францію» і невідомий Рудіну ромбовидний орден. У майора було простакувате і якесь зів'яле обличчя з м'якими, майже жіночими рисами.

— У мене дуже складна справа, пане майор, — сказав Рудін. — Я навіть не знаю, як почати.

— Відкіля ви так добре знаєте нашу мову? — спитав майор, безцеремонно розглядаючи Рудіна.

— Я напівнімець, по батькові… — відповів він. — Народився в республіці німців Поволжя. Моє прізвище Крамер.

— O-o! — вигукнув майор. — Ця республіка — предмет великої зацікавленості нашої сім'ї. Там жив один наш далекий родич. А що ви тут робите?

Рудін відповів не зразу; він помовчав збентежено, ніби не зважуючись сказати всю правду.

— Я, пане майор, колишній партизан, — сказав, нарешті, Рудін, похнюпивши голову.

— Партизан? — очі в офіцера округлились. — А що це означає — колишній?

— Взагалі я інженер-електрик. Але мене мобілізували у Москві як знавця німецької мови і закинули до партизанів як перекладача. Три дні тому мене послали в бій під селом Нікольським, це кілометрів двадцять звідси.

— Нікольське? — спитав майор. — Одну хвилину. — Він взяв із стола папку і, знайшовши в ній якийсь папірець, уважно його прочитав. — Так, так… Ну, і що ж?

— Під час нічного бою я навмисне пішов від своїх і здався в полон.

Майор заглянув у папірець і запитав:

— І вас відправили в табір військовополонених?

— Так. Це був найжахливіший момент у моєму житті.

— Чому ж ви на волі?

— Я втік.

— Не брешіть. З табору такого типу втекти не можна, — майже ображено сказав майор.

— Я, пане майор, тікав не з табору. Коли мене доставили туди, табір саме евакуювався, і мене теж посадили в поїзд, і по дорозі я вискочив із вагона.

— Щоб прийти після цього сюди? — недовірливо посміхнувся майор. — Очевидно, ви дуже хотіли познайомитися зі мною?

— Мені не до жартів, пане майор, — гірко сказав Рудін.

— Я у вас питаю, чого ви сюди прийшли?

— Ви повинні зрозуміти моє становище, пане майор. Для партизанів я пропав безвісти. Здаватися в полон живим у нас не годиться. Вернутися туди для мене означало б попасти під розстріл. Але справа не в цьому. Я ж твердо вирішив, що моє місце серед німців. І взагалі все це не так просто. У перші дні війни, ще в Москві, я одержав листа від батька. Він писав мені, щоб я прислухався до голосу крові. Тоді, прочитавши це, я посміхнувся, подумав, що моєму наївному старикові і досі вчувається пісня про Лорелею. А коли, перебуваючи тут, я побачив німців, почув німецьку мову, став свідком грандіозного подвигу німецької армії, зі мною сталось щось незбагненне. Я просто не міг собі уявити цих людей своїми порогами, в яких я повинен стріляти. Навпаки, моїми порогами стали партизани, які, немов відчуваючи це, ставились до мене жахливо. І я пішов у полон. Але я це зробив зовсім не для того, щоб провести війну в таборі для полонених. Проте зі мною ніхто з ваших до пуття не побажав розмовляти. А потім це жахливе безглуздя: мене кидають у поїзд, везуть невідомо куди. І я втік…

— Але ви могли б усе пояснити по місцю прибуття поїзда, — сказав майор, який тепер уже зацікавився розповіддю Рудіна.

— Ні, пане майор. Одна справа — все з'ясувати тут, коли у вас є можливість швидко й легко перевірити все, і в тому числі, за яких