"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

— Тоді так: став на стіл шнапс. Хорману скажемо, що Вова — твій колишній кавалер. Мовляв, знайшов тебе і відвідав. А далі вже справа не твоя. Піде так для початку?

— Піде, — посміхнувся Савушкін.

Незабаром прибув Хорман. Це був одутлий чолов'яга років сорока п'яти, який, видно, зовсім не дбав про свій вигляд. Погано поголений, у зім'ятому кітелі, він щохвилини витирав брудною хустиною лоб і лисину.

Знайомство з колишнім Тосьчиним зальотником його аж ніяк не тішило. Він насупився і навідріз відмовився пити. Савушкін теж був понурий. Що ж до Тоськи, то їй ця ситуація прямо-таки подобалась; вона грала очима до Савушкіна, через що Хорман ставав ще похмуріший.

Анатолій не втрачав бадьорості. Енергійно жестикулюючи руками, немов розмовляв із глухонімими, він пояснював Хорману, що Вова не збирається забирати Тоську і що він її геть чисто розлюбив. Проте Вова хотів би мати якусь компенсацію. І тут Анатолій виклав Хорману ідею Вови, як із продуктів зробити цінності.

Хорман помітно пожвавився і справді залопотів по-російськи цілком зрозуміло, хоч і дуже кумедно. Де й ділася його похмурість. Більше того, він дав зрозуміти, що в комерції, яку Вова пропонує, він хотів би мати справу безпосередньо тільки з ним, Вовою, «без якийсь контрагент абер комісіонер…»

На цьому й домовилися. Анатолій вдав із себе ображеного і незабаром пішов.

Савушкін з Хорманом випили по чарочці за успіх комерції і ще по чарочці — за щастя Хормана з Тоською. Савушкін сказав, що ще сьогодні він подасться до найближчого міста підшукувати клієнтів, які мають цінності…

Вислухавши розповідь Савушкіна, Марков викликав Галю Громову і передав їй коротку радіограму в Москву про результати розвідки… Зіткнення з живим ділом трохи заспокоїло його. Відпустивши Савушкіна, він приліг на койку і несподівано для себе заснув.

Його розбудив крик Галі. Виткнувшись із-за ширми, вона закричала:

— Рудін знайшовся! Рудін знайшовся!

Партизанський загін, до якого попав Рудін, був зовсім невеликий, усього тридцять бійців.

— Нічого, нічого, — посміхаючись у бороду, говорив Рудіну командир загону Нагорний. — Треба пам'ятати, що людство бере початок від одного Адама.

— Не забудь ще про його Єву, — гучно реготав комісар загону Лещинер. — Тим більше, що в нас із тобою була цілком аналогічна ситуація: усе почалося з нас двох.

Від них Рудін почув про історію їхнього партизанського загону. До війни Нагорний був директором радгоспу, трохи на захід від Мінська біля старого радянсько-польського кордону. Лещинер у тому ж радгоспі був агрономом і секретарем партійної організації. Коли почалася війна, вони одержали наказ евакуювати колектив радгоспу і знищити всі будівлі і техніку. На транспорті, який мав радгосп, вони відправили на схід робітників із сім'ями і залишилися вдвох.

Висадили в повітря електростанцію і сироварню, вивели з ладу всю техніку, закопали в землю найважливіші частини машин, а самі пішли на схід. Ішли пішки, тому що полуторка, яка мала вернутися по них, чомусь не прибула. Та вони не добралися й до Мінська, як дорогу їм перерізали німецькі війська.

Обидва вони були цілком цивільними людьми, які навіть ніколи не служили в армії. Те, що в них було по нагану і по півсотні патронів до них, нічого для них не означало, крім можливості застрелитися в безвихідному становищі. Про це вони й домовились, як тільки збагнули, що дорогу на схід відрізано. Та все ж вони вирішили пробиватися. Їм навіть здалося, що це не так важко, — треба лише триматися далі від доріг. Вони не знали, що це була та пора війни, коли гітлерівці, прорвавши нашу оборону, робили кидок колонами по дорогах. Але поки вони дійшли до району Борисова, картина війни вже страшенно змінилася. Десь далеко на сході все запеклішим ставав наш опір, і як ріка, зупинена греблею, починає виходити з берегів і розливатися, так і німецька армія почала розтікатися на всі боки від основних комунікацій і затоплювати дедалі більшу територію. Незабаром вони зрозуміли, що до своїх вони не прорвуться, зайшли в глибину лісу і засіли там, не уявляючи собі, що робити далі. Ясно було лише одне: жити з німцями в мирі вони не будуть. Через два дні до них прибився офіцер саперних військ, що йшов із оточення; потім приєднався екіпаж збитого бомбардувальника. Минуло два тижні, і їхній загін уже налічував понад двадцять чоловік і почав діяти.

— Знаєш, коли ми остаточно зрозуміли, що війну ми виграємо? — весело дивлячись на Рудіна, спитав Нагорний. — Рівно місяць тому. Раптом приходить до нас дядько. Представник підпільного обкому партії. Сердитий такий. Давай розпитувати та питати, хто ми такі. Партизани, відповідаємо. За чиєю вказівкою, питає, створено загін. Лещинер йому каже: за вказівкою партійного сумління. «Це, — каже, — я розумію, але мені треба знати точно, який саме райком, міськком чи обком». Ми дивуємося: навіщо йому ці точності? Виявляється, для обліку.

Розповіли ми йому всю нашу історію, показали зошит із записом бойових дій. Зошит він похвалив, сказав «молодці» і процитував Леніна, що соціалізм — це облік. І тут же наказав, щоб ми складали щотижневі рапортички, і навіть вручив нам форму — як годиться, надруковану в друкарні. Дивимось ми на цю форму, на нього, слухаємо його суворий голос, а в душі у нас прямо музика грає. Ну, думаємо, тепер усе гаразд. Почастували ми його по-царськи. Хорошим чоловіком виявився. Ходить, розумієш, лісами і облік налагоджує. Виявляється, він і до війни в обкомі партії теж на обліку кадрів сидів. Так от після цієї ревізії ми остаточно і безповоротно повірили в нашу перемогу…

Рудін слухав розповідь бороданів, дивився на них — веселих, упевнених, — і на серці йому ставало спокійніше, і все, що трапилося з ним за останню добу і ще недавно здавалося винятковим, ставало в один ряд із ділами і труднощами цих людей, і почуття