Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
Цей приказ заспокоїв його. Вийняв хустку, обтер лице й руки.
— Мішка тут! — гукнув.
З-поміж салдатів висунувся мужчина середнього росту, віспуватий, з маленькими, ніби заспаними очима, з солодкою усмішкою на широких, мов напухлих від ужалення оси, устах. Короткі ноги, довгі руки й високо підняті широкі рамена робили його подібним більше до гориля, ніж до людини. Це був найвправніший з мучителів у цілій армії князя Меншикова. Людина дійсно без серця і, здавалося, навіть без розуму. Робив своє діло цілком спокійно, зимно тупо, без ніякого вражіння, усміхаючися заєдно.
— Чого -ж ти стоїш? — питався його князь. — Числи! Щотретього на паль.
Мішка рахував: раз, два, три — і щотретього відводив набік.I
Їх окружили салдати і повели липовою алеєю за браму. Ніхто не повернувся, ніхто не попрощався з ними. Пощо? Незабаром зустрінуться з ними там, де нема ні болю, ні терпіння, ні світлійшого князя Меншикова.
Мішка став знову числити.
— Раз, два, а третій уже пішов...
— Числи тих, що осталися, — рішив князь, і Мішка числив.
Четвертих відвели на подвір'я.
— Можемо йти, господа, — звернувся князь до своїх офіцерів, і вони вернулись у судову салю. Князь велів позачинювати вікна і двері. Ним трясло. Продрог і нервувався. Скорій сидів біля стола блідий, тер рукою чоло.
— Ти, Петре Павловичу, тут? — спитав князь, побачивши його.
— Я, князю, тут, — відповів Скорін, щоби щось відповісти.
— Не цікавишся ділом?
— Нездоровиться мені.
— Діло вельми цікаве, правда, панове? Знаєте, такого цікавого діла я в своїй практиці не тямлю. Їй-Богу.
Він тер руки і ходив по салі. Коли був схвильований, то не міг усидіти на місці, а до того привик, що й цар так бігав, коли розсердився.
— Кожде зухвальство має свою границю, в хахлів воно безграничне.
Світлійший вдавав, що він спокійно і ділово дивиться на річ.
— Уявіть собі, яке упрямство, яка безгранична злоба, що в тих людях за злість!
— Це не люди, — завважав сонний офіцер, — а звірі.
Князь згірдлчво подивився на нього:
— У кого масло на голові, не лізь на сонце. Звірі, звірі! В тім-то й біда, що вони не звірі, а люди, і то більше розвиті, ніж не один із вас, господа.
Світлійшому хотілося вилаяти своїх офіцерів, щоб на них зігнати решту свого гніву. Але побачив їх глупо вистрашені обличчя, відвернувся до вікна і став пальцями тарабанити по шибі.
— Отеє хоробрий народ, жаль, що неслухняний такий. Разом з ними я весь світ підбив би, не то що з вами.
І в гадках князя помічалися іноді такі заячі скоки, як у царя. Він у не одному хотів наслідувати його, розуміється, як царя не було близько нього, бо в його присутності він складався, як ножик.
— Та нічого не вдієш. Хоч хоробрі, а покарати треба. Треба так покарати, щоб їм на все відхотілося бунту.
Князь дивився, чи перед брамою не затісують палів. Цікавий був, чи кіньми, чи волами наволікати будуть.
— Один чорт, — рішив і махнув рукою. — Пустяки.
Повертаючись від вікна, говорив:
— Ви, господа офіцери, будь ласка, добре бережіться. Як довго останнього батуринця не витягнемо з нори й не повісимо, так довго не можемо себе почувати безпечними. Нині треба нам це діло зробити.
Нараз завважив майора Івана Івановича, що все ще тримався за черево і з болю то жовк, то зеленів.
— Чого ж ти тут торчиш? Не дивись на Петра Павловича. Його недуга іншої сорти, ніж твоя. Десь тут є хірург. Кажи, хай осмотрить тебе. Може, дійсно в тебе бебехи відбиті. Та й копирсався ж цей сердюк, правда? Хоробрий молодець, не те, що ти, майор. Майор! — і Меншиков згірдливо надув свої вузькі, мов до цілунку сотворені губи.
— Йому б, ваша світлосте, — озвався хтось несміливо, — горілки з перцем, це кращий лік від блюментростової масті.
Князь став і глянув на смільчака.
— Може, ти й правду кажеш, брате. Горілка нікому не зашкодить. Кажи принести боклажок і дві-три чарки. Вип'ємо та закусимо. Продрогли й зголодніли ми. Піди!
Світлійший сів.
— Сідайте, господа офіцери. Навіть Петро Павлович вип'є.
— Спасибі! — відповів Скорін.
— Озва, гордиш нашим товариством, полковнику?.. Потомствений дворянин і філософ.
— Мені і без горшки голова болить.
— Як схочеш, а ми таки вип'ємо за здоровля його величества і на погибель врагам і супостатам його.
Всі встали. Мусив піднятися і Скорін.
— Дайте й мені, — попросив. Налили й піднесли йому. Випив і попросив ще. Налили другу. — Ще!
— Ні, Петре Павловичу, — спинив його світлійший, — боюся за твоє здоровля.
— Хочу впитися, князю, — відповів. — Я ще п'яний не був ніколи.
— Як не був, так і нині не треба. Але третю все-таки можна тобі дати, не вп'єшся. А тепер, панове, вертаємо до діла.
Він розгорнув перед собою папери, замачав перо в чорнило, спробував писати — відкинув, узяв друге, полизав, щоб краще чорнило чіпалося пера, і нотував собі якісь пункти своїми, для власного вжитку придуманими карлючками.
— Нам треба переслухати ще одну персону, — почав, відсуваючи папір, — і то жіночого роду, не з простих жінок, а Мотрю Василівну, доньку покійного Василя Леонтійовича, котрого несправедлива смерть хай упаде на чорне сумління хитрого зрадника Мазепи. Як вам відомо, панове, отся Мотря Василівна не була чужою гетьманові Іванові Степановичеві, і якщо вона справді женщина такого ума, як про неї говорять, то треба нам сподіватися, що від неї одної довідаємось більше, ніж від усієї тієї чорної товпи.
І світлійший казав покликати Мотрю Василівну.
— Якщо вона недужа, то можна її тут принести з ліжком, двері доволі широкі.
Суд поправився на своїх кріслах. Мимохіть кожний глянув на свої чоботи, пригладив штани і поправив пальцями волосся. В салю внесли Мотрю Василівну, відому широко й далеко із казкових маєтків, із фантастичних