Не вурдалаки - Світлана Талан
– Митя вже другий раз водив нас у кіно. Усіх трьох!
– Ну то й що з того? – запитала Валя, не зрозумівши, що цим хотіла сказати Ніна.
– Не розумієте чи прикидаєтеся?
– Нічого не розумію. Кажи вже, що не так, – сказала Валя, а я нишком поглянула на Дмитра. Він стояв на тому ж місці.
– А те, що Митя такий самий студент, як і ми. І в нього така ж сама стипендія. Він же не наймався весь час платити за наші квитки?
– А хто його просив? Він сам нас запросив.
– З відчуття такту.
– То що ми повинні зробити? – Валя вже почала нервувати. – Піти ще раз подякувати?
– Подяку на хліб не намажеш. Складаємося йому за сьогоднішні квитки! – командним тоном наказала Ніна.
– Хм! – Валя скептично посміхнулася. – Мені грошей не шкода, але віддавати йому я не піду. Це якось…
– Я сама віддам! – сказала Ніна та простягла долоню.
Я не встрявала у їхню розмову, мовчки дістала з кишені тридцять копійок та поклала в простягнуту руку. Валя зробила те саме.
– Ходімо додому, – сказала Валя, беручи мене під руку.
Ми пішли, не оглядаючись, а Ніна побігла до Дмитра, який стояв на одному місці, як стовп при дорозі.
Вдома Валя ще довго обурювалася:
– Не в грошах річ, а в Ніні. І треба ж до такого додуматися?! Дмитро нас запросив, а тепер ми ще винні йому залишилися! Чи то сама вона таке вигадала, чи то він її навчив? Як ти гадаєш?
– Звичайно, що то її справа. Дмитро – порядний хлопець. Якщо б у нього не було грошей, то він би десь взяв у борг, а не просив її зідрати з нас ті копійки.
– Я теж так думаю, – помовчавши, сказала Валя. – А чому ти така сумна?
Я розповіла Валі все та дала прочитати листа.
– Ні, не буду читати! – запротестувала вона спочатку. – Так нечемно! Це ж особисте!
– Читай, бо не відомо, чи ще доведеться колись прочитати від хлопця листа на вісім сторінок. Читай, бо все одно я його зараз спалю.
– Навіщо? Нехай залишиться на пам’ять.
– Ні. Все повинно закінчитися сьогодні, а разом з ним згоріти лист.
Валя дочитала листа, витерла сльози.
– Ой не знаю, подружко, чи правильно ти вчинила. Він справді тебе кохає.
– Знаю, – сказала я. – Тому сьогодні поставила крапку.
Я спалила лист, поклавши його на тарілку. Вогонь швидко поглинув папірці, а мені полегшало. Здалося, що я дійсно перекреслила нашу дружбу і кохання, яке могло розгорітися, як це полум’я, але не сталося…
Я вже встигла зробити записи у своєму щоденнику, а Ніни все ще не було. Вона повернулася пізно і виглядала веселою та щасливою. Нічого нам не сказавши, вона вляглася спати.
…березня 1957 р
Майже місяць не торкалася свого щоденника. І все через Дмитра. Того лютневого вечора, коли Ніна понесла віддати йому гроші за білети, їй таки вдалося його захомутати. Про це наступного дня Ніна сама розповіла Валі.
– Він мені сподобався в перший же день, – зізналася Ніна моїй подрузі.
– Тебе жаба задавила із заздрощів, – відказала їй Валя.
– Думай, що хочеш, але Марійка не достойна такого хлопця, як Дмитро, – сказала Ніна. – Він заслуговує на іншу, кращу дівчину.
– Таку, як ти! – кинула їй з усмішкою Валя.
– Так! Саме так. Я краща за неї, і з нас вийде гарна пара.
– Баран і яра!
– Смійся скільки завгодно, але Дмитро вже мій! – нахабно мовила Ніна.
– А це ще казав сліпий «побачимо», а глухий – «почуємо».
– Не знаю, що там вони казали, а я йому довела, що Марія його не варта. Тепер ми разом і обоє щасливі.
– Якщо хочеш знати, то Марійка сама не захотіла з ним зустрічатися.
– Скажеш таке! То він її кинув! – Ніна розсміялася прямо їй в очі.
– Ти просто… нахаба! І я не хочу з тобою розмовляти! – кинула їй Валя і зо два дні не спілкувалася з Ніною.
Про цю розмову Валя мені розповіла за кілька днів по тому, бо я не могла зрозуміти, чому вони обоє мовчать.
– Не переймайся, – сказала я Валі. – Нехай зустрічаються. Мені до них нема діла.
– А якби ти передумала? – Валя ніяк не могла вгамуватися. – Можливо, у вас були б стосунки, так вона вже встигла всунути свого п’ятака!
– У нас не було майбутнього.
– Нехай навіть так. Але ж ми живемо під одним дахом, їмо з однієї тарілки, тож могла вона хоча б запитати тебе, чи насправді ти розлучилася з Дмитром? Ні, щоб ти мені не казала, але Ніна вчинила не по-людські, неправильно. І до речі, ти впевнена, що вона віддала Дмитрові гроші?
– Валю, та не думай ти про ті копійки! Чи ми збідніли?
– Справа не в грошах, а в чесності. Гадаю, що Дмитро не взяв їх у неї, а Ніна просто привласнила наші гроші. Так не чесно! Я ось запитаю у Дмитра…
– Не треба. Це моє прохання до тебе. Не варто ставити Дмитра у незручне становище, а то Ніна нас звинуватить у тому, що ми втручаємося в їхні стосунки. Обіцяй, що не будеш нічого розпитувати.
– Добре, – погодилася Валя і зітхнула. Вона помовчала, а потім додала: – І Дмитра не розумію. То він покохав тебе на все життя, то одразу ж побіг за іншою спідницею.
А ще за тиждень Дмитро почав частенько до нас навідуватися. Зазвичай він заходив увечері та чекав на Ніну, доки та вдягається. Я відверталася від нього і втикала ніс у книжку, хоча відчувала на собі його погляд. Ніна виглядала задоволеною та щасливою. Іноді вона починала розмови про Дмитра, але ні мені, ні Валі вони були нецікаві, тож Ніні нічого не залишалося, як замовкнути. А я почувалася винною. Намагалася зрозуміти, у чому моя провина? Лише в тому, що кохаю іншого? Але ж я завдала ненароком людині душевного болю. Від цього було сумно і неприємно.
А сьогодні, напередодні Міжнародного жіночого дня, Валя принесла мені вітальну листівку.
– Тобі передали, – сказала вона.
– Хто?
– Почитай, сама дізнаєшся.
Це було поздоровлення від Дмитра. Стримане в усьому, але
