Не вурдалаки - Світлана Талан

– Допоможи! Врятуй мене зі снігового полону! – я закричала та, сміючись, простягла йому руки.

– Я завжди буду поруч! – сказав Дмитро, спритним рухом вивільнивши мене з кучугури. Я опинилася з ним зовсім поруч. – Чуєш, Марійко, – сказав він майже пошепки. – Я завжди буду тобі допомагати.

Я зустрілася з його поглядом, наповненим теплом та ніжністю, й відвела очі.

– Тож допоможи мені обтрусити сніг, – сказала я, вдавши, що нічого не помітила.

Дмитро струсив своєю рукавичкою сніг з моєї спини, потім з комірця та шапочки. Раптом його руки зупинилися на моїй косі, яка сягала талії. Його пальці повільно пройшлися від шиї до кінчика коси.

– Яке шовковисте волосся! – сказав він із захопленням.

– Бо мию відваром любистку та ромашки, – сказала я та перекинула косу наперед.

– Очі! Господи, які очі! – палко сказав Дмитро.

– Які… Очі? – розгублено запитала я.

– Великі. Глибокі. Сині.

– Ну то й що?

– Зазвичай у чорнявих очі карі, а у тебе – сині, ніби весняне небо…

– Але зараз не весна, а зима, – сказала я, легенько відсторонивши Дмитра від себе. – Я вже змерзла і…

Раптом Дмитро швидко торкнувся своїми устами моїх.

– Зачекай! – попросив він. – Не йди! Такий гарний зимовий вечір! Коли ще буде такий?

– Буде! І не один. Не останній же день живемо на світі, – сказала я, попрямувавши в бік домівки.

Деякий час Дмитро мовчки йшов позаду. Потім сказав:

– Мені здається, що я запам’ятаю цей вечір на все життя.

– Звичайний вечір, – мовила я та взяла Дмитра під руку. – Щоправда, дуже красивий.

– А мені здається, що він фатальний, – тихо, ніби про себе, сказав Дмитро.

Ми домовилися зустрітися наступної суботи, щоб знову сходити в кіно. Коли я повернулася додому, мої подруги міцно спали. Я засвітила настільну лампу. На столі чекав на мене лист від Романа. Він був коротенький і стисло розповідав про армійські будні. Роман мені писав різні листи, які були не схожі між собою. Одні листи були схожі на армійський звіт, інші – вщент напоєні лірикою. А закінчувалися вони майже однаково: «кохаю, цілую, вірю». Я дістала лист паперу та конверт, щоб одразу дати відповідь. Але потрібні слова згубилися десь серед того снігу, що без упину сипався з неба. Я не думала про Дмитра як про свого хлопця і не вважала себе зрадницею. Він був для мене просто гарним другом. І я впевнена, що далі дружби наші стосунки нікуди не підуть, навіть якщо Дмитро цього захоче. Але чому тоді я не можу написати Романові про нашу дружбу? Напевне, тому, що чоловіки сприймають світ по-іншому, не так, як ми…

…лютого 1957 р

Вже кілька разів я ходила з Дмитром в кіно. Потім він мене проводжав додому. Відстань, яку можна здолати хвилин за десять, ми проходили за годину, а то і дві. З ним було цікаво розмовляти, можна було подискутувати, обговорити якусь книжку або фільм. Він багато читав і багато знав. Дмитро був старший за мене на один рік, а здавався набагато мудрішим та розсудливішим. Я ловила на собі його теплий погляд, але вдавала, що нічого не помічаю. Навіщо давати надію? Але сьогодні я втратила пильність і опинилася занадто близько до Дмитра. Раптом він схопив мене за руки, і наші обличчя опинилися одне проти одного.

– І знову ці очі! – з жаром в голосі сказав він. – Які ж вони красиві!

– Відпусти, – сказала я, вивільняючи руки. – У мене звичайні очі.

– Ні, Марійко, ні! Ти сама не знаєш їм ціну! Вони глибокі, щирі. Такі очі не можуть брехати. Часто вони у тебе бувають мрійливі. Можуть бути сумними. Тоді хочеться зробити щось таке, щоб зник сум та з’явилися веселі іскорки. Заради цього я ладен робити шалені вчинки! Так, так! Лише заради посмішки на твоєму обличчі! Я хочу, щоб ти ніколи не сумувала. Ти мене чуєш?

Я відчувала тепло його дихання, але вчасно схаменулася.

– Марічко, я щось не так сказав? – запитав він, коли я зробила крок назад.

– Ні, все нормально. Ти – добрий та милий, але…

– Я тебе чимось образив? – схвильовано запитав він.

– Ні. Але я повинна тобі дещо сказати…

Я замовкла. Мені дійсно було шкода розлучатися з Дмитром, але наші стосунки вже виходили за межі дружби.

– У мене вже є хлопець. Він зараз служить в армії.

– Я знаю.

– Звідки?

Я була дуже здивована, бо вважала, що Дмитро навіть не здогадується про це.

– Не важливо. Але ж він на службі, а ми тут. І ми разом.

– Ні, ми не разом. Ми лише друзі. І не далі цього.

– Я не знаю твого нареченого, – палко сказав Дмитро, обійнявши мене за плечі. – Не знаю, чи він вартий тебе, чи повернеться до тебе, чи приїде вже з дружиною (так часто трапляється). До того ж, за три роки людина може змінитися до невпізнання. А я буду поруч з тобою весь час. Я хочу оберігати тебе, піклуватися про тебе, хочу бачити щодня…

– Досить! – сказала я рішуче. – Я обіцяла Романові дочекатися його, і я дотримаюся свого слова. До того ж, я його кохаю…

Я зустрілася з Дмитром поглядом. Скільки ж болю було в його очах! Мені стало від цього неприємно, бо я не хотіла зробити йому боляче.

– Вибач, – тихо мовила я. – Мені шкода. Не переймайся, бо ти гарний і ще зустрінеш хорошу дівчину, яка зробить тебе щасливою.

– Ні, це неможливо.

– Чому?!

– Бо про кого мріяв, вже зустрів.

– Давай залишимося друзями, – запропонувала я йому.

– І як ти це собі уявляєш? Бачити тебе, страждати та знати, що ти чиясь наречена?

– Вибач. Щось я ляпнула не те. Я пішла, бо вже пізно.

Ми йшли мовчки. На Дмитра було страшно дивитися. Він якось змінився на лиці, зсутулився і йшов, як на ешафот. Я поспішила додому.

– Бувай! – сказала я та швидко побігла у двір.

– Марійко! – позвав він мене. – Зачекай!

– Мені пора. Вибач.

– Підемо завтра в кіно? – почула я позаду себе.

– Ні! – крикнула я йому вже з ґанку.

…лютого 1957 р

– Валю, ти розповіла Дмитру про Романа? – запитала я подругу, коли Ніни не було вдома.

– Ні. А що?

– Тоді виходить, що Ніна. Ох і язик у неї! – роздратовано сказала я.

– Та що трапилося? – запитала Валя, відклавши підручник вбік.

Я все розповіла Валі.

– Звичайно, ти сама повинна прийняти рішення, – сказала Валя, витримавши паузу. – А ти впевнена, що вчинила правильно?

– Так! – не вагаючись, відповіла я.

– Можливо, не потрібно поспішати, а добре