Не вурдалаки - Світлана Талан
З подругами я зустрілася біля аудиторії, в якій ми залишили верхній одяг. Посмикали дверну ручку – зачинено. Хтось пішов шукати ключі, а я зловила на собі погляд Дмитра. Він стояв поодалік вже вдягнений та не зводив з мене очей. Я знітилася та сховалася за Валю.
– Ти чому така наполохана? – запитала вона. – Тебе образив той довготелесий?
– Дмитро, його звуть Дмитро, – тихо сказала я. – Ні, ми добре провели вечір.
– Розкажеш мені про нього?
– Нічого розповідати. Потанцювали та і все. Та де ж ті ключі? Ми не встигнемо на останній автобус! – сказала я, кинувши погляд на великий годинник, що висів на стіні.
– А й справді, – занепокоїлася Валя. – Якщо за десять хвилин ми не будемо на зупинці, пиши пропало. Зараз я знайду чергового і все дізнаюсь.
– Цікаво, чи далеко до міста? – запитала я, але Валю вже як вітром здуло.
– До міста сім кілометрів, – почула я знайомий голос.
Поруч стояв Дмитро, мнучи в руках шапку.
– Нічого собі! А потім ще доведеться їхати трамваєм та трішки йти пішки. І коли ж я потраплю додому?
– Я проведу тебе додому, – сказав він, не відриваючи від мене погляд.
– Я не сама, тож можеш не проводжати. Ти ще встигнеш на автобус.
– Ні. Я проведу тебе, – неголосно, але наполегливо сказав Дмитро. Я не стала заперечувати і подумала, що коли б сказали, що танці продовжені ще на дві години, то танцювала б безупинно. А зараз поглянула на годинник, зрозуміла, що все-таки доведеться йти пішки, й одразу ж відчула, як гудуть ноги від утоми. Нарешті повернулася Валя з невтішною новиною.
– Друзі! – голосно сказала вона. – Доведеться чекати з півгодини. Черговий, який зачиняв це приміщення, відпросився раніше додому, бо в нього застуда. На жаль, він випадково забрав ключ. І на щастя, він живе неподалік, тож за ним вже пішли, і незабаром ми зможемо звільнити з полону свій одяг.
Я з Дмитром йшла позаду всіх. Ми розмовляли про наше студентське життя, про свої родини, тому незчулися, як дійшли до першої трамвайної зупинки. Дмитро і тут не захотів їхати додому. Він сидів поруч зі мною, а якась жіночка похилого віку весь час на нас пильно дивилася. Чи згадувала свою молодість? Чи Дмитро нагадав їй сина, який, можливо, не повернувся з фронту? Чи то просто милувалася нашою молодістю?
– Агов! – Валя шарпнула мене за рукав. – Не спати! Наша зупинка.
Дмитро провів мене до самого паркану.
– Ну все! – сказала я. – Дякую за приємний вечір. До побачення!
– Можливо, ще трішки погуляємо? – запитав він, взявши мене за руку.
– Ні, вже пізно і я стомилася.
– Тоді сходимо завтра в кіно?
Я завагалася. Мені потрібно було одразу сказати, що чекаю з армії свого хлопця. Але не зараз же мені це розповідати, коли ніс відмерзає? До того ж, мене ніхто ніколи не запрошував в кіно.
– Добре, – відповіла я.
– Тоді до завтра?
– До завтра.
…січня 1957 р
Вже вкотре я переглянула фільм «Карнавальна ніч». Знаю в ньому кожне слово, але вперше дивилася на екран з хлопцем, який мене запросив та купив мені квиток. З нами не було моїх подруг, тож ми були вдвох. Дмитро запропонував поїхати в центр міста, де нещодавно збудували новий кінотеатр, але я відмовилася. Якось ми з Валею зайшли туди, але дізналися, що там квиток коштує п’ятдесят копійок, і передумали. Я знала, що Дмитро такий же студент, як і ми, тому не хотіла, щоб він тринькав свої гроші. Ми пішли до найближчого кінотеатру, куди ходили з дівчатами, бо там квиток коштував від десяти до двадцяти копійок. Щоправда, приміщення кінотеатру було невеличким і не дуже охайним. У залі деякі сидіння стільців були зламані, тому на ці місця взагалі не продавали квитки. А найкумедніше було те, що на білому екрані посередині була дірка, бо тканина від старості прорвалася. Її намагалися зашити, але за деякий час тканина знову розповзалася. Тоді діру стягли дротом темного кольору. Коли ми з дівчатами хотіли повеселитися, то йшли дивитися вже не фільм, а ту дірку. Іноді зображення облич героїв попадало на місце дроту. Тоді ми хіхікали, бо було дуже кумедно бачити, як темний дріт стирчить в акторів з рота або з ока.
Коли я сиділа поруч з Дмитром, то намагалася не дивитися на ту латку, щоб не розсміятися, але все одно не стрималася, коли дріт на клятій латці ненароком опинився в ніздрі головної героїні. Добре, що мій друг прийняв моє дурнувате «хі-хі» за реакцію на слова акторки.
Мені було приємно, коли в роздягальні Дмитро турботливо подав мені пальто, допоміг його вдягнути. Така дрібниця, а в душі тепла хвиля вдячності.
А на вулиці справжнє свято зими! Пішов лапатий сніг. Дерева алеї стали схожі на химерні тварини, що прикрилися товстою та пухкою білою ковдрою. Я зупинилася під ліхтарем, підняла догори голову. Здавалося, що снігова лавина не сиплеться з неба, а навпаки, це земля повільно піднімається туди вгору. І ось вже я сама відриваюсь від землі та лину кудись туди, у безодню…
– Стій так! Благаю, одну хвилинку! – голос Дмитра вивів мене із задуми та повернув на тлінну землю.
Дмитро тримав в руках зошит та олівець.
– Що ти робиш? – запитала я, всміхнувшись.
– Ось так! Добре! Так ще краще, – казав Дмитро і в цей час щось малював. – Марійко, посміхнися ще раз.
– Так що ти там робиш?
– Намагаюся зберегти твій образ на папері.
– Навіщо?
– Якби ти знала, яка ти зараз гарна! – сказав він із захопленням. – Я хочу запам’ятати тебе на все життя такою…
– Якою?
– Гарною. Усміхненою. Щирою. Колись я напишу з цієї замальовки твій портрет.
– І як ти назвеш картину?
– Дівчина та зима. Або так: дівчина-зима. Ні, не так, бо дівчина-зима повинна бути холодною, дивитися зверхньо та зневажливо, а ти… Ти зовсім інша, ти не така, як усі, – казав Дмитро, повільно наближаючись до мене.
– Та ну тебе! – сказала я, схопила в долоні сніг, жбурнула йому в обличчя та кинулася навтьоки.
– Ну зачекай! – крикнув Дмитро та погнався за мною.
Ми обсипали одне одного снігом з ніг до голови. Нам було весело від того, що вечір такий тихий, що сніг почав валити ще більше, що ми молоді і нічим не зобов’язані один перед одним. Я стомилася і сіла прямо в кучугуру снігу. Він був пухкий, тож я провалилася в нього
