Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Галина Василівна Москалець
У лісі Богуш так захопився роботою, що Герман знову почував себе усуненим від справ, але тут можна було принаймні задавати якісь питання, наприклад, чи всюди в лісі може проїхати підвода, або як далеко до найближчого тартаку. Колись у маєтку був свій тартак, доки тітка не продала більшої частини лісу. За всіма тими практичними питаннями Герман забув про перетікання тіней у лісі, про крик сойки, що спершу так дратував його. Цей ліс був невеликий, без дичини, без мисливського будиночка, і зі східного боку вгрузав у болото. Герман раптом усвідомив, що в маєтку не все бездоганно, як здавалось йому спочатку, що тут не завжди роблять правильні речі, бо навіщо було продавати ліс? Значить, у тітки були якісь труднощі з грошима. Може, рік неврожайний видався.
Навіть сама думка про те, що він може щось змінити, видалася йому цілковитим божевіллям. Усе це через військо, де думають і вирішують за тебе. До тітчиних слуг та орендарів треба мати вищий чин, ніж у нього. Але якщо нічого не змінювати, усе почне йти до занепаду. Утім, що тобі до того, Германе! Хай усе котиться в прірву.
Але тоді прірва потягне його за собою. РОБИ ХОЧ ЩО-НЕБУДЬ — це відтепер мусить стати його девізом. Коли Герман вийшов з-під материної опіки, вона дуже швидко подалася і звичайна застуда звела її в могилу. Вона не чинила опору хворобі. Його полк стояв тоді у Берліні, й він заледве встиг на материн похорон. Є самогубці, котрі вбивають себе повільно, бо свідомість їхня застоюється як кров. Напевно, тому всихають дерева, яким бракне сонця, бо його заступають дерева більші й вищі. Вони перестають боротися за свій життєвий простір.
Від цієї думки Герману стало моторошно. Ось двоє людей, які щось роблять. Один очищає ліс від хворих і слабких дерев, а інший міркує, яку вигоду з цього отримати. А поруч — життя, що саме себе знищує, позаяк не може знищити інші життя.
Війна. Ні, гірше, ніж війна, набагато гірше. Бо війни починають і завершуються піднесенням, або їх можна уникнути, а основа життя залишається незмінною — нерівність та несправедливість. З цим кожне життя невпинно рухається до смерті.
Коли вони верталися назад, коні стояли на сонці й потерпали від надокучливих мух і спраги хтозна вже скільки. Це обурило й засмутило Германа. Ніхто з них не здогадався взяти кучера, який подбав би про тварин, відвів у затінок і дозволив попастися на зеленій траві, що була зовсім поруч. А Богуш навіть цього не зауважив, всівся у бричку й вигляд у нього був людини, що зробила вдалу оборудку й заслуговує на добрий обід.
Герман подумав, що селянська практичність, що є основою добробуту всіх, хто годується з землі, має в собі щось бездушне. Зрештою, він сам не кращий. Кінь для нього лише засіб пересування, самохідна машина. Неприємне відчуття того, що він стоїть на одному рівні з управителем і цими селянами та лісорубами, довго не покидало його.
Наступного ранку Герман прокинувся пізно й був певний, що Богуш уже подався об’їздити свої, тобто його, володіння, і справді управителя не було. Фріда повідомила, що Богуш поїхав до міста.
— Він мені нічого не сказав, — зауважив Герман.
Фріда лише здвигнула плечима, мовляв, хто ти такий, щоб тобі щось казати. Це його розізлило, але тут Герман згадав, що учора збирався поїхати до Ганса, і забрати його зі шпиталю. Той швидше одужає на свіжому повітрі. Він вирішив нічого не казати економці й розпорядився підготувати бричку. Одягнув свій мундир й одразу відчув себе впевненіше.
Через півтори години, коли на ратуші пробило полудень, Герман стояв на Зеленому мосту й дивився на Замок, і тепер він не здавався вже таким величезним та могутнім. Супроти Літаючих Машин Для Вбивства він не встояв, і Герману на очі набігли сльози. Він відвернувся і подивився на місто на материку, яке вціліло у його сні. Будинки, що зрослися між собою, відображалися у воді, по якій пливли рибальські судна. Їх було так багато, що їхні щогли нагадували ліс у воді. Запах твані, риби розганявся доволі свіжим вітром, і стовбичити на мосту теж було не дуже зручно. Ще хтось подумає, ніби він вирішив накласти на себе руки. Ні, вдень таке навряд чи роблять. Удень не стрибають з мосту. Може, у тому сні він прийшов, аби… Дурниці.
Герман зітхнув і зосередив свою увагу на Соборі. Руйнувати легше й швидше, а спробуй-но збудувати. Тепер відчуття його були незмірно багатші, зате думка повільніша, може, саме в цьому полягає різниця між реальністю і сном? У реальності нема такого мовби ватяного обруча, що стискає голову щоразу, як тільки з’являється небезпека — такий собі попереджувальний сигнал, який скеровує у потрібний бік — безпечніший. Усе, що ми втратили, не зникає, а складається в кошик наших снів.
До шпиталю Герман прибув десь о другій. На вулицях була тиснява, гамір, і це викликало в нього роздратування, наче хтось намагався ним керувати. По дорозі він укріпився в намірі сьогодні ж забрати в маєток свого ординарця. Ганс із села, і хто зна, може, з його допомогою Герман нарешті почне хоч трохи тямити в сільському господарстві. Він не дивиться на нього з жалем, як управитель Богуш, це вже точно. Тямущий Ганс зможе з часом обійняти в маєтку якусь посаду. Ординарець не лакей, хай собі Богуш з Фрідою це затямлять.
З посмішкою на вустах Герман увійшов через браму шпиталю, що знаходився в глибині величезного старого саду. Його офіцерський мундир був візитною карткою. На сходах він стрів сестру Марту, і та жестом звеліла йому йти за собою, завела до свого кабінету, посадовила і тільки тоді повідомила, що Ганс помер чотири дні тому від післяопераційної пневмонії. Таке, на жаль, трапляється, коли організм ослаблений.
Герман довго дивився собі під ноги, а потім спитав:
— Де його поховали?
— Я вас проведу.
За шпитальним будинком
