Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Галина Василівна Москалець

class="book">Мені треба щось сказати, — думає Герман, — щось спитати, аби перевірити, чи вони справді німі, чи діють так з певних міркувань. Наприклад, з міркувань безпеки. Я можу спитати, котра година. Це вони не можуть проігнорувати, питання нейтральне: його можна задавати будь-кому, навіть таким варіятам, як… Генріх. А хто такий Генріх? Пам’ять наче відрізало, залишився куций хвостик. Напарник робить рух, виймає з кишені жменю обгорілих бляшок, обережно кладе на ряднину, а тоді знову повертається у стрій, чи радше коло. Тепер усі погляди спрямовані на Германа. Його обливає потом розгубленості. Звідки він може знати, що треба шукати? Невже вони цього не розуміють.

Спитай у них. Спитай! Але все у ньому повстає проти цього. Ще не час. Він буде терплячий, спостережливий, кмітливий, він чекатиме, доки до нього не звернуться. Як у війську, старші по чину. У нього чудовий вишкіл, отриманий у прусській армії. І він показує порожні руки й хитає заперечно головою. І тоді на нього перестають звертати увагу. Атмосфера стає менш напруженою. Вони починають розходитися по підземеллі. Дехто стає грітися кого вогню, розмотує шарфи, скидає зайву одежу. Герман теж почуває себе вільніше. Він відходить набік, звідки йому легше спостерігати за цими людьми.

Троє чоловіків, здається, вони тут найголовніші, сідають довкола рядна, перебирають знайдені речі, а тоді згортають рядно.

Підземелля не замкнуте, принаймні має три виходи. Троє чоловіків разом з рядном відходять у тунель зліва. Герману стає холодно. Одним оком він стежить за своїм напарником. Можливо, той дасть йому якісь вказівки. Завтра напевно знову доведеться порпатись у бруді війни. Врешті, Герман підходить грітися коло вогню. На цурпалку сидить сивий чоловік і куняє, схиливши голову на руки.

Треба підкинути у вогонь дров, он скільки їх тут, ціла гора. Герман пильнуватиме, щоб багаття горіло. Він сидітиме тут цілу ніч. Як охоронець. Із вдячності, що йому дозволили прийти сюди, адже нагорі вкрай небезпечно. Уночі тут блукають зграї вовків чи здичавілих собак, він бачив сліди на снігу. Коли всі розійшлися, за винятком того старого чоловіка, що його напевно залишили на посту, Герман зрозумів, що вирішив правильно. Ці люди не звикли до тяжкої фізичної праці, дехто з них мав окуляри. Може, ці люди з Альбертини? Чорнокнижники? Тоді вони мали б шукати книги.

Який же я дурний! — думає Герман. — Тут згоріло все, а книги згоряють найперше.

Після того, як усі розійшлися по бічних коридорах, Герман відчув себе вільніше, й почав вибирати з-поміж дощок ті, які горіли найкраще: сухі й необгорілі. Заодно трохи розчистить залу й прибере, щоб ніхто не настромив собі ногу на цвях. Він пожвавішав і швидко зігрівся. Зробив собі імпровізований стілець у місці, звідки зручно буде наглядати за виходом з підземелля. Навряд чи той старий чоловік спав. Надто вже напружена була в нього спина. Про що він думав?

Раптом з одного тунелю виринув його напарник, несучи в руках дві паруючі бляшані миски. Одну поклав біля ніг старого, а іншу дав Герману до рук.

— Дякую, — сказав Герман йому навздогін.

ГЕРМАН:

Це вже не був сон. Хіба може снитись ніч у ніч одне й те саме: зруйноване місто, пожежа, якісь люди?.. Якась атака на його розум, коли свідомість приглушена і ти не здатен вільно мислити. Демон входить у його тіло і змушує служити якійсь незбагнейній меті. Тому й кажуть, що диявол ніколи не спить. Напевно, щось подібне траплялось з кимось іншим, наприклад, з тим самим Сведенборгом, завдяки чому він і прославився. Але у Германовому випадку такі послідовні сни радше вказують на божевілля. Хтось був у його родині божевільний, а оскільки він нічого про це не знає, цей факт був прихований. Сама думка розповісти про свої сни, видається йому страшною. Та й кому розповісти? І чим би це закінчилося для Германа? Звісно, божевільнею. Краще б йому залишитись там.

У сонниках подібні сни тлумачаться як стан душевної тривоги. Причини її були зрозумілі: переміни, нове життя, невлаштованість, самотність і таке інше. Однак для Германа ці сни давно перестали бути просто снами. Посеред дня він часто дивився в бік Кенігсберга, невидимого за кронами дерев і пагорбами, відчуваючи, як звідти лине поклик, наче й справді хтось потребує його в тому місті. Хіба що ординарець Ганс. Бідолаха захворів, і Герман збирався учора забрати його зі шпиталю, якщо можна, але пан Богуш заманив його до лісу, аби дати вказівки лісорубу. На узліссі їх чекав уже той чолов’яга Балтазар і кілька годин вони утрьох оглядали дерева, виносячи їм вердикт. Це не дуже подобалося Германові. Почував себе наче спільником у вбивстві. Із подивом, змішаним із жалем, він дивився, як Богуш ставить червоною фарбою мітки на деревах, що видавалися цілком здоровими чи, принаймні, могли б ще жити багато років. То були дерева, що росли в тіні старших дерев. Зауваживши вираз на Германовому лиці, Богуш виголосив сентенцію:

— Негодяща деревина, мало поживних соків спожила. Ящики з неї ще можна зробити, а от на паркет чи шпали нікудишня.

І пояснив:

— Я п’ять років працював на складі деревини, і знаю що до чого. Купець мусить знати, де росло дерево і чому його зрізали. Це не варт продавати в Кенігу. Селяни розберуть на дрова та огорожу. Але жоден з них не візьме цього на сволок чи двері.

Герману все було зрозуміло. В тому числі й те, що ніхто не збирається вчити його цієї лісорубської премудрості, бо вона йому не знадобиться. Він не столяр і не тесля. Але йому це було чомусь цікаво. І він спитав:

— А коли немає можливості взнати, як тоді визначають — добра деревина чи ні?

Балтазар з Богушем подивились на Германа із зацікавленням.

— По звуку можна впізнати, яка в дерева серцевина: слаба чи кріпка, — мовив управитель. — Еге ж, Балтазаре?

— Моє діло правильно зрубати, — скромно відказав Балтазар, — аби легко впало…

— Ви майстер свого діла, кожен знає. Але тут мені здається, треба помічника.

— Не треба. Я сам впораюсь, а тоді підводу пришлете.

По дорозі додому