Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

Того дня я повернувся з медресе, бачу — батько сидить за столом і мовчить. Було близько полудня, він мав би бути на роботі, але я знав, чому він тут, чому поблизу немає матері і чому він мовчить. Я став перед ним і не боявся його. Здалося мені тільки, що я завеликий супроти нього, коли стою, — він подумає, що це навмисне зухвальство, а я ж не хотів бути зухвалим. Нікому, навіть батькові, я не перечив.

Тому сів на стілець навпроти нього. Він закурив цигарку й видихнув дим, кудись угору, в напрямку люстри. Не зняв краватки, не розстебнув верхнього ґудзика сорочки. Інші робили так, але він — ні. Хотів завжди бути вишуканим, взірцем для своїх працівників. Вбраний був у сірий костюм, а на зміну йому ще мав зелений. Коли мати відносила один костюм у хімчистку, він одягав інший. Хотів завжди бути елегантним. Ну ось, того дня був у сірому. А на лацкані — золотий значок із підписом Тіто.

Я задивився на той значок, і мені раптом захотілося плакати. Кажуть, що кожна людина, навіть свята, переживає таку мить, коли сумнівається в Бозі й гірко кається, що погодилася стати Його свідком. Католики навчають, що навіть пророк Іса колись впав у сумнів. Вірю, що так і було. Зізнаюся перед людьми, але зізнаюся й перед Ним: я засумнівався у Милостивому Аллагу, коли дивився на золотий значок на батьковому лацкані. Не раз бачив, як він стоїть біля дзеркала у передпокої і приміряється, куди б його приколоти: трохи вище чи трохи нижче, посередині чи трохи збоку, все приміряється мій старий, де значок виглядатиме найкраще. А як вийде надвір — той значок промовляє до всіх, кому Аллаг не дав розуму й дару читати з людських очей. До тих, хто не знає, що мій батько — добра людина, і все в житті робив із доброти своєї: вступив у Партію, брав участь у молодіжних трудових кампаніях, збирав робітничі ради, боровся в комітеті за більші зарплати — про все це говорить значок із підписом Тіто. Гріх вірити в ідолів, чіпляти на себе знаки не від віри, гріх шукати більшого Бога за Одного і Єдиного, але я знав, що мій батько у серці не чинить гріха, і тому мені захотілося плакати. Коли стало відомо, що я відвідую медресе, — а це стало відомо, бо інакше він не сидів би отак, не мовчав би і не курив — завалилося все, що він будував ціле життя. Він більше навіть цей значок не носитиме так, як носив раніше. З високо піднятою головою і трішки випнутим лівим боком, отим, на якім йому Тіто розписався, мій батько більше не ступатиме по вулиці, ніби Маріян Бенеш[61].

Коли батько зауважив, що я дивлюся на його значок, то тільки очі зіщулив, аж вони стали як дві бійниці в бункері; і я знав у ту мить, що він ненавидить мене. Думав, що я почуваюся переможцем, не бачив сліз у моїх очах, йому було занадто тяжко, щоб міг будь-що побачити. Я хотів, щоб він ударив мене, дав ляпаса, вхопив стільця й забив мене на смерть на цьому ж місці. Мені було б легше. Але батько відколов із лацкана значок, повільно, без жодного поспіху, і став запихати голку собі під ніготь. Навіть не зойкнув, жоден м’яз на його обличчі не здригнувся, так він і пропихав ту голку собі в пальця, доки підпис Тіто не вперся йому в ніготь. «Отак, сину!» — сказав мені, підвівся і вийшов.

Я лишився сидіти, ноги мені трусилися, б’ючись коліньми об ніжку столу, і я чув, як у шухляді дзенькотять ножі й виделки. Подумав, що ми ніколи вже більше не будемо обідати разом за цим столом і ніколи вже мій старий переді мною не розріже кавуна. З іншої кімнати долинув жіночий крик. Я не впізнав голосу, але знав, що це не материн.

* * *

Мене звати не Вера, а Муневера, але перукарський салон я назвала так, бо коротше. Та й краще звучить — «Вера». Хто захотів би стригтися у салоні «Муневера»? Жінки б думали, що це якась тітка-сусідка, до якої треба приходити пити каву й теревенити, а я, мій пане, у Заґребі на перукарку вивчилася. Тому й краще, щоб салон називався «Вера». Як Вера Ніколич[62]. Та осточортіли мені зараз і салон, і клієнти, найохочіше я б усе те бензином облила й спалила, щоб і самій згоріти разом з добром, щоб не думати більше про все те і не згадувати.

Я ні про що не здогадувалась, поки одного дня не прийшла до Хамдо — принесла йому сир і молоко, що мати була нам передала з Іліяша, а мій Хамдо стоїть у дверях і дихає. Так, як дихають люди, по яких видно, що скоро перестануть, так, наче в нього легені продірявлені й він дарма повітря хапає, бо нема вже для нього повітря. «Що сталося? Щось із Фікретою?» У нього дружина слабе серце мала, от я й подумала: не дай Боже щось… Він ледь похитав головою: ні, мовляв. То що ж тоді? Аби лише Файко не розбився на машині…

Аж тоді я побачила, що біля ніг у нього стоїть кицька. Злизує кров із лінолеуму. Ту саму кров, що у мого Хамдо з пальця скрапує. Голова мені запаморочилася — ну, думаю, зомлію зараз, і, щоб не зомліти, скрикнула на повен голос. Це завжди помагає. Щойно подумаєш, що от зараз зомлієш, найкраще, про мене, голосно заволати. Одразу ж вертаються сили і голова починає працювати.

А він — нічого, стоїть, спершись на дзеркало, скло аж прогнулося під його спиною, якщо лусне — сім років нещастя накличе, а він лише дихає і нічого не каже. Я забігла до вітальні, щоб побачити, кому там зле чи хто помер, коли ж бачу — Салко! Сидить за столом, мов і не було нічого.

«Добридень, тітко», — каже мені.

Ах ти ж нещастя, хіба це добрий день? Питаю його, що сталося, що це з його батьком. А Салко мені: «Нічого, тітко, нічого!».

Щойно він це сказав, я вже все і втямила. Так і на суді казала. Немає в нього серця навіть стілечки, як у тої кішки, що кров лизала, — говорила я й показувала на Салко, а він хоч би оком змигнув. Знай сидить