Твори - Йоганн Вольфганг Гете

16 червня.

Авжеж, я, мабуть, тільки мандрівець, блукач на землі. А ви хіба щось більше?

18 червня.

Куди я піду? Скажу тобі щиро. Ще два тижні доведеться пробути тут. А тоді, мабуть, поїду на ***ські копальні. Але справа не в тому, я просто хочу бути ближче до Лотти, от що! Я сміюся з власного серця — і потураю йому.

29 липня.

Ні, все гаразд, все-все гаразд! Я — її чоловік? О боже, який створив мене, якби ти дарував мені таке щастя, то я молився б тобі ціле життя безперестанку. Я не хочу нарікати, прости мені мої сльози, прости мої марні бажання! Вона — моя дружина? I я міг би пригорнути до себе це наймиліше в світі створіння? Мене аж жах бере, Вільгельме, коли Альберт обіймає її стрункий стан!

Чи сказати тобі, Вільгельме? А чому б і ні? Вона була б щасливіша зі мною, ніж з ним! О, він не той чоловік, що зможе здійснити всі бажання її серця. В нього бракує чутливості, бракує… Сприймай мої слова як хочеш, але його серце не заб'ється в унісон з її серцем на якомусь місці улюбленої книжки, де моє забилось би з Лоттиним, як одне. Та й у безлічі інших випадків, коли нам траплялося оцінювати поведінку якоїсь третьої особи. Щоправда, любий Вільгельме, він її кохає від щирого серця, а це також чогось варте.

Набридливий відвідувач не дає мені дописати. Мої сльози висохли. Мені полегшало. Прощавай, мій любий!

4 серпня.

Таке трапляється не тільки зі мною. Всіх людей зраджують надії, всіх обманюють сподівання. Я відвідав свою добру знайому в хатині під липою. Старший хлопчина вибіг мені назустріч. На його радісні вигуки вийшла й мати, на вигляд дуже пригнічена. Першим її словом було: «Ах, добрий паночку, мій Ганс помер!» Це був її найменший хлопчик. Я не міг вимовити й слова. «А чоловік, — повела вона далі,— вернувся з Швейцарії і нічого не приніс. Якби не допомогли в дорозі добрі люди, то довелося б йому старцювати, бо він ще й занедужав на лихоманку». Я не знав, що й казати, і дав малому якусь дещицю. Вона попрохала мене взяти за те кілька яблук, і мені не вистачило сили відмовитись. Так я й покинув те місце сумних спогадів.

21 серпня.

Мій настрій міняється щомиті. Часом життя знову привітно всміхається до мене, але, на жаль, лише на одну хвилинку. А як я порину в мрії, то не можу позбутися одної думки: а що, якби Альберт помер? Тоді б ти був… Тобто вона була б… I я чіпляюсь за цю химеру, поки вона не доведе мене до безодні, від якої я з жахом відсахуюсь.

Я виходжу за ворота на шлях, яким уперше їхав до Лотти, щоб узяти її на танці,— яке ж тоді все навкруги було інакше! Все, все минулося! Жодної ознаки того, що було, жодного тодішнього почуття в душі! Мабуть, те саме почував би дух померлого, коли б вернувся на згарища і руїни свого замку, якого він, у розквіті своєї могутності бувши, збудував і пишно оздобив, а вмираючи, повний сподівань на майбутнє, заповів своєму улюбленому синові.

3 вересня.

Іноді я не розумію, як інший може її кохати, як він сміє кохати, коли тільки я так щиро, так палко її кохаю і, крім неї, нічого іншого не знаю, не відаю, не маю!

4 вересня.

Еге ж, такі мої справи. Коли природа звернула на осінь, то і в мені, і навколо мене осінь. Моє листя жовтіє, а на сусідніх деревах уже й опало. Чи я не писав тобі часом, щойно приїхавши сюди, про одного сільського парубка? Тепер я знов запитав про нього у Вальгаймі й довідався, що його прогнали з роботи, і більше про нього ніхто й знати не хоче. А вчора я несподівано зустрів його на дорозі до іншого села. Я розговорився з ним, і він розповів мені свою історію, яка дуже зворушила мене, а чому саме, ти легко зрозумієш, коли я тобі її переповім. Але чи варто? Чи не краще ховати в душі все те, що мене тривожить і мучить? Навіщо я ще й тебе засмучую? Навіщо завжди даю тобі привід жаліти мене й лаяти? Але що я вдію, мабуть, і це мені судилося!

Спочатку парубок відповідав на мої запитання тихо й смутно, наче аж боязко, але потім, ніби раптом упізнавши мене, став сміливіший і відвертіший, признався в своїх помилках і почав нарікати на свою долю. О, якби я міг, друже мій, кожне слово його подати на твій розсуд! Поринувши в солодкі й щасливі спогади, він розповів мені, як міцніла з кожним днем його пристрасть до господині дому, як він нарешті зовсім збився з глузду: не тямив, що робить, що говорить, не знав, куди дітися. Він не міг ні їсти, ні пити, ні спати; шматок не ліз йому в горло. Він робив не те, що треба, не те, що йому казали, наче якийсь лихий дух не давав йому спокою. Аж ось одного дня, знаючи, що вона пішла нагору в кімнату, він подався за нею, чи, скоріше, його потягло до неї. А що вона не здалась на його прохання, то він спробував силоміць оволодіти нею, хоч і сам не тямить, як це трапилось, бо присягається богом, що наміри його до неї завжди були чесні, він нічого так не хотів, як побратися з нею і статечно прожити вкупі життя. Отак розповідаючи, він раптом почав затинатися, наче хотів ще щось сказати, але не зважувався довіритись. Нарешті сором'язливо признався, що господиня дозволяла йому певну інтимність і що між ними були досить близькі стосунки. Він кілька разів уривав розповідь, палко присягаючись, що говорить це не для обмови, як він висловився, що він любить її і цінує, як і