Твори - Йоганн Вольфганг Гете

30 жовтня.

Я вже сотні разів поривався кинутись їй на шию! Один господь святий відає, що зі мною діється, коли я бачу перед собою таку чарівливість і не смію пригорнути її до себе. Адже ж горнути до себе — це природний потяг людини. Хіба дитина не хапається за все, що їй сподобається?.. А я?

3 листопада.

Господь свідок, як часто я лягаю спати з бажанням, ба навіть з надією не прокинутись більше, а вранці розплющую очі, знову бачу сонце, знову почуваю своє лихо. О, якби я був примхливий, якби міг звалити вину на погоду, на когось іншого, на невдачу в якій-небудь справі, тоді нестерпний тягар хоч би половиною ліг на мене. Та, на жаль, я добре знаю, що винний у всьому лише я сам. Але чи винний? Досить того, що тепер у мені самому джерело всіх нещасть, як колись було джерело радощів. Та хіба ж я не той самий, що раніше літав по світу, вщерть сповнений почуттями, на кожному кроці знаходив рай і мав серце, здатне любовно обійняти увесь світ? А тепер моє серце мертве, воно вже нічим не захоплюється, очі мої сухі, й почуття, не освіжаючись живодайними слізьми, стягують чоло моє у похмурі зморшки. Я тяжко страждаю, бо втратив єдине блаженство мого життя, священну, живлющу силу, якою творив світи навколо себе. Вона зникла без сліду! Коли я дивлюся з вікна на далекі узгір'я і бачу, як сонце розриває над ними тумани й осяває тихі долини, а лагідна річка звивисто біжить до мене поміж безлистими вербами, ця чудесна природа лежить переді мною, як мертва налакована картинка, і вся її пишнота не може запалити й іскри натхнення в моєму серці й розумі, і я, бідолаха, стою перед лицем всевишнього, як висхлий колодязь, як порожнє цебро. В такі хвилини я часто падав ниць додолу і благав господа, щоб дав мені сліз, як селянин благає дощу, коли небо над ним, як мідь, пекуче, а земля навколо нього стужавіла, як камінь.

Та, на жаль, я знаю, бог посилає дощ і дає сонячну годину не за наші невідступні благання, і ті часи, згадка про які мучить мене, чи не тому й були такі блаженні, що я терпляче дожидав, щоб на мене зійшла благодать його духу, яку я щиро сприймав своїм вдячним серцем.

8 листопада.

Вона дорікала мені за мою нездержливість. Але як лагідно! А вся моя нездержливість тільки в тому й полягає, що я, замість склянки, вип'ю часом цілу пляшку вина.

— Не робіть цього! — сказала вона. — Думайте про Лотту!

— «Думайте!» — мовив я. — Ніби мені потрібно це нагадувати. Я думаю! Ні, не думаю — ви завжди в моїй душі. Сьогодні я сидів на тому місці, де ви недавно виходили з карети…

Вона перевела розмову на інше, щоб я не розводився на цю тему. Друже мій! Я пропав! Вона робить зі мною, що хоче.

15 листопада.

Дякую тобі, Вільгельме, за щире співчуття, за доброзичливу пораду і прошу тебе, не турбуйся. Хоч як я змучений, але маю досить сили витривати. Отож хай я перетерплю. Я шаную релігію, ти знаєш це, і відчуваю, що вона підпора для втомлених, чисте джерело для спраглих. Але чи може вона, чи повинна бути такою для кожного? Коли ти поглянеш на широкий світ, то побачиш тисячі людей, для яких релігія — чи то християнська, чи нехристиянська — не була підпорою і не буде нею, то чому ж вона має бути підпорою для мене? Хіба ж не сказав син божий, що лише ті будуть з ним, кого приділить йому отець небесний. А що, коли я не приділений йому? А що, коли отець хоче залишити мене для себе? Прошу тебе, не зрозумій мене хибно. Не вбачай блюзнірства в цих невинних словах. В них я відкриваю тобі всю душу, бо інакше я волів би мовчати, я не охочий витрачати слова на те, про що кожен знає не менше від мене. Кожному припадає на долю певна міра страждань, кожен мусить випити свій келих до дна. I коли цей келих був гіркий для людських уст сина божого, то чого я маю прикидатися, що він солодкий для мене? I чого я маю соромитися тієї страшної хвилини, коли все єство моє здригається між буттям і небуттям, коли минувшина, наче блискавка, осяває темну безодню майбутнього, і все зникає навколо мене, і зі мною гине весь світ? То хіба ж така знівечена, зневірена істота, нестримно падаючи у прірву, не заволає з усіх сил, що надаремне рвуться на волю: «Боже мій, боже мій, нащо ти мене покинув?» I чи ж мені соромитись цього волання, боятися цієї хвилини, коли її не уникнув і той, хто згортає небо, як сувій полотна?

21 листопада.

Вона не бачить, вона не відчуває, що сама готує смертоносну отруту для мене й для себе, і я з насолодою п'ю з келиха, якого вона подає мені на мою згубу. Що мають означати ті ласкаві погляди, якими вона часто… чи часто ж?… ні, не часто, а іноді мене обдаровує? Або та привітність, з якою вона сприймає мимовільні прояви мого кохання, чи, нарешті, співчуття до моїх страждань, що ясно позначається на її чолі?

Вчора, коли я прощався, вона сказала: «До побачення, любий Вертере!» Любий Вертере! Це вперше вона сказала мені— «любий», і я весь аж затремтів. Сотні разів повторяв я собі це слово, і ввечері, лягаючи спати й розмовляючи сам із собою про всячину, промовив раптом: «На добраніч, любий Вертере!» — аж потім сміявся з себе.

22 листопада.

Я не можу молитися: «Залиш її мені!» — проте мені часто здається, що вона моя. Я не можу молитися: «Дай її мені», — бо вона належить іншому. Я кепкую зі своїх страждань, бо коли б я дав собі волю, то була б ціла літанія з отаких