Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Виголосивши цей наказ таким владним тоном, ніби вона була визнаною господинею в цьому будинку відтоді, як його збудували, вона визирнула за двері переконатися, чи Пеготті вже йде зі свічкою по темному коридору на звук невідомого голосу. Потім міс Бетсі знову зачинила двері і сіла, як і раніше, поклавши ноги на решітку каміна, підібравши спідницю і опустивши руки на коліна.

— Ви говорили тут щось про дівчинку, — сказала міс Бетсі. — Я й сумніву не маю, що народиться дівчинка. Я відчуваю, що це мусить бути дівчинка. Так ось, дитино, від моменту народження цієї дівчинки...

— А може, хлопчика? — мати насмілилася перервати її.

— Кажу вам, я маю передчуття, що це мусить бути дівчинка, — рішуче відповіла міс Бетсі. — Не сперечайтеся. Від моменту народження цієї дівчинки, дитинко, я збираюся бути її другом. Я збираюся бути її хрещеною матір'ю і прошу вас назвати її Бетсі Тротвуд Копперфілд. Жодних помилок не повинно бути в житті цієї Бетсі Тротвуд. Нікому не дозволю знущатися з її почуттів, люба моя. Вона мусить бути добре вихована та захищена від усякої дурної довіри до людей, які не варті її. Я маю подбати про це.

Після кожного речення вона смикала головою, ніби її штовхали власні старі кривди, притлумлені й ув'язнені всередині. Так принаймні здавалося моїй матері, коли вона дивилася на міс Бетсі при тьмяному світлі каміна. Але вона була занадто залякана моєю бабусею, занадто погано почувалася, занадто пригнічена та збентежена була, щоб зібратися з думками і словами.

— А Девід добре ставився до вас, дитя моє? — спитала міс Бетсі після короткого мовчання, щойно її голова перестала смикатися. — Вам добре жилося з ним?

— Ми були дуже щасливі, — сказала моя мати, — містер Копперфілд був занадто добрий до мене.

— І, мабуть, розпестив вас.

— Я тепер зовсім самотня і тільки на себе можу покладатися в цьому грубому світі, та я боюся, що він таки розпестив мене, — схлипнула моя мати.

— Ну... Не плачте, — сказала міс Бетсі. — Ви не надто підходили одне одному, якщо таке взагалі трапляється з людьми, тому я й питаю. Ви сирота, чи не так?

— Так.

— Ви були гувернанткою?

— Я доглядала малих дітей в одній сім’ї, де містер Копперфілд частенько бував. Містер Копперфілд був дуже чемний зі мною, приділяв мені багато уваги та врешті посватався до мене. І я згодилась. І отак ми й одружилися, — просто виклала моя мати.

— Га! Бідолашна дитинко! — промовила міс Бетсі, все ще понуро дивлячись на вогонь. — А чи розумієтеся ви на чомусь?

— Вибачте, мем? — пролепетала моя мати.

— Ну, скажімо, на домашньому господарстві, — сказала міс Бетсі.

— Небагато, боюся, — відповіла моя мати. — Не так багато, як хотілося б. Але містер Копперфілд навчав мене...

— Багато він сам на цьому розумівся! — зауважила міс Бетсі, ніби в дужках.

— I сподіваюсь, що я б мала деякі успіхи, бо дуже уважно вчилась, а він дуже терпляче навчав мене, коли б не оце велике нещастя — його смерть... — тут моя мати знову заплакала і не могла вже говорити далі.

— Ну, ну, — сказала міс Бетсі.

— Я регулярно вела домашню книгу і щовечора підбивала підсумки з містером Копперфілдом! — розпачливо зойкнула моя мати і знову безпорадно замовкла.

— Ну, ну! — скрикнула міс Бетсі. — Тільки не плачте більше.

— I ніколи ж ми жодним словом не посварилися з цього приводу, хіба тільки коли містер Копперфілд вважав, що мої трійки та п'ятірки занадто між собою схожі, або що я занадто заокруглюю хвостики у сімок і дев'яток, — у новому пориві відчаю простогнала моя мати і знову замовкла.

— Ви так собі здоров'я попсуєте, — сказала міс Бетсі, — а це буде погано і для вас, і для моєї хрещениці. Та ну ж бо! Не треба цього.

Такий аргумент ніби заспокоїв мою матір, хоч, очевидно, до цього більше спричинилося те, що їй ставало дедалі гірше. Обидві мовчали, тільки час від часу міс Бетсі вигукувала «га!», все ще тримаючи ноги на решітці каміна.

— Девід подбав забезпечити себе деякими прибутками, мені це відомо, — зазначила між іншим бабуся. — А що він для вас зробив?

— Містер Копперфілд, — насилу відповіла мати, — був такий завбачливий і добрий, що більшу частину своїх прибутків записав на мене.

— Скільки? — спитала міс Бетсі.

— Сто п'ять фунтів стерлінгів на рік, — відповіла мати.

— Могло б бути гірше! — сказала бабуся.

Ці слова негайно справдилися. Моїй матері стало так погано, що Пеготті, увійшовши з тацею і свічками, побачила це з першого погляду. Міс Бетсі могла б помітити й раніше, коли б у кімнаті було досить світла. Пеготті поспішно відвела матір до її кімнати нагору та негайно відрядила Гема Пеготті, свого племінника, який декілька днів про всяк випадок жив у будинку, по акушерку і лікаря.

Ці союзні сили були надзвичайно здивовані, прибувши через кілька хвилин і побачивши невідому леді величної зовнішності, яка сиділа перед каміном, прив’язавши капелюшок до лівої руки, і пхала вату у вуха. Пеготті нічого не знала про неї, а мати нічого про неї не говорила, тому вона була цілковитою загадкою у вітальні. А той факт, що її кишені містили цілі поклади вати, і що вона затикала собі цією ватою вуха, анітрохи не применшував урочистості її вигляду.

Лікар, містер Чілліп, пішов нагору й незабаром повернувся. Переконавшись, що йому доведеться просидіти з цією невідомою леді віч-на-віч кілька годин, він наважився бути галантним і люб’язним. Це був наймініатюрніший з чоловіків, найсмирніший з маленьких людей. Він виходив і заходив, намагаючись займати якнайменше місця. Він посувався повільно та нечутно, мов привид у «Гамлеті», навіть ще повільніше. Він схиляв голову на одне плече, почасти від скромної зневаги до себе, почасти від скромної поваги до всіх інших. Годі й казати, що він не міг би крикнути і на скажену собаку. Хіба що тільки сказав би слівце чи півслова, чи уривок слова, бо говорив він так само повільно, як і ходив; але поводитися зі скаженою собакою грубо він не міг би нізащо в світі.

Містер Чілліп, лагідно глянувши на мою бабусю, схилив голову набік, уклонився і, злегка торкаючись свого лівого вуха, спитав, натякаючи на вату:

— Якесь місцеве подразнення, мем?

— Що? — відрубала бабуся, відкупорюючи одне вухо.

Містер Чілліп був такий приголомшений цією лаконічністю, — як він потім розповів моїй матері, — що тільки якимсь дивом не втратив цілковитого самовладання. Але він чемно повторив:

— Якесь місцеве подразнення, мем?

— Дурниці! — відказала моя бабуся та закупорила собі вухо знову.

Після цього містерові Чілліпу нічого не лишалося робити, як сісти та несміливо поглядати на неї. А вона, не змінюючи пози, дивилась на вогонь, аж поки лікаря знову не покликали нагору. За якусь чверть години він повернувся.

— Все гаразд? — спитала бабуся, витягаючи вату з ближчого до лікаря вуха.

— Все