Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Впродовж усього цього дня, як я помітив, містер Мердстон був суворіший і поважніший, ніж обидва джентельмени. А ті були дуже веселі та безтурботні. Вони часто жартувати один з одним, але рідко — з містером Мердстоном. Видно було, що він розумніший і спокійніший за цих двох, і що вони мають до нього майже такі почуття, як і я. Також я помітив, що один чи два рази містер Квіньйон, говорячи, скоса поглядав на містера Мердстона, нібито хотів переконатися, що той не гнівається. А одного разу, коли містер Пенсідж (другий джентельмен) дуже розходився, Квіньйон наступив йому на ногу і потайки вказав очима на містера Мердстона, який сидів понурий і мовчазний. Не пригадую, щоб містер Мердстон сміявся цього дня, крім випадку, коли мова йшла про Брукса з Шеффільда, та й цей жарт був його власний.

Ми повернулися додому перед смерком. То був чудовий вечір, і містер Мердстон з матір'ю ще погуляли перед шипшиною, відправивши мене пити чай. Коли він пішов геть, мати почала розпитувати мене про прогулянку і про все, що джентельмени говорили й робили. Я сказав між іншим, що говорили вони про неї. Вона розсміялася і зазначила, що вони безсоромні люди і казали дурниці. Але я знав, що це сподобалось їй. Я знав це так само добре, як знаю тепер.

Я скористався з нагоди спитати її, чи не знайома вона з містером Бруксом із Шеффільда. Мати його не знала, але висловила думку, що то був якийсь фабрикант ножів і виделок.

Чи можу я, згадуючи про її обличчя, сказати, що його тепер уже немає, коли й зараз воно вимальовується переді мною так ясно, як будь-яке, що я можу вхопити зором на сповненій юрбою вулиці? Чи можу я сказати, що її невинна дівоча краса зів'яла назавжди, коли я відчуваю її подих на своїй щоці, як того вечора? Чи можу я сказати, що її більше немає, коли перед зором моїм усе ще стоїть вона — юна, ніжна, свіжа, жива?

Я пишу про неї, про таку, якою була вона того вечора, коли після розмови я пішов спати, а вона прийшла побажати мені на добраніч. Грайливо стала вона навколішки біля мого ліжка, схилилася підборіддям на руки і, сміючись, сказала:

— То що ж вони говорили, Деві? Повтори мені знову. Не можу повірити цьому.

— Чарівна... — почав я.

Мати поклала мені руки на губи, уриваючи мою мову.

— Ні, не казали вони «чарівна», — засміялась вона, — не могли вони казати «чарівна», Деві. Не вірю я цьому.

— Але ж так вони говорили. «Чарівна місіс Копперфілд», — повторив я. — I ще «гарненька».

— Ні, ні, не могли вони казати «гарненька». Не казали вони «гарненька», — перебила мене мати, знову затуляючи мені рота.

— Але ж так вони говорили. «Гарненька вдовиця».

— Що за дурні безсоромні люди! — скрикнула мати, сміючись і затуляючи обличчя руками. — Які смішні люди! Правда ж, Деві, любий?..

— Авжеж, мамо.

— Нічого не кажи Пеготті. Вона може розгніватися на них. Я й сама дуже гніваюся на них. Але хай краще Пеготті про це не знає.

Я обіцяв, звичайно, не розповідати нічого. Ми знову і знову цілували одне одного, і незабаром я міцно заснув. Багато часу минуло відтоді, але мені здавалося, що вже наступного дня Пеготті зробила мені дивну і ризиковану пропозицію, про яку я зараз скажу. Насправді, це сталося тільки місяців за два.

Знову сиділи ми вдвох одного вечора (коли мати знову пішла до сусідки) у товаристві панчохи, рулетки, воскового недогарка, скриньки з малюнком собору Святого Павла і книжки про крокодилів. Кілька разів Пеготті поглядала на мене, розтуляючи і знову затуляючи рота, ніби не наважуючись щось сказати. Та мені здавалося, що вона просто позіхає. Раптом вона сказала якимсь грубим голосом:

— Мастере Деві, чи не хотілося б вам поїхати зі мною і пожити тижнів зо два у мого брата в Ярмуті? Чи було б вам це до душі?

— А ваш брат приємний чоловік, Пеготті? — передбачливо спитав я.

— Ох, який же він приємний! — скрикнула Пеготті, сплеснувши руками. — І там — море, човни та кораблі, та рибалки. I пляж. І там живе Ем, ви будете гратися з ним.

Пеготті мала на увазі Гема, свого племінника, про якого я згадував у першому розділі, але трохи грішила проти правил англійської вимови.

Усі ці речі захопили мене, я відповів, що це справді буде любо. Але що скаже мати?

— Ставлю гінею, що вона погодиться, — виказала Пеготті, пильно вдивляючись мені в обличчя. — Я спитаю її, коли хочете, щойно вона повернеться. Гаразд?

— Але що ж вона робитиме без нас? — сказав я та для більшої переконливості поклав лікті на стіл. — Вона не може жити на самоті.

Пеготті раптом почала шукати якусь дірку в панчосі, настільки, мабуть, маленьку, що її і не варто було штопати.

— Та слухайте, Пеготті! Вона ж не може жити сама, ви знаєте!

— О, боже мій! — Пеготті знову, нарешті, підвела очі на мене. — Та хіба ж ви не знаєте? Вона збирається пожити два тижні у місіс Грейпер. У місіс Грейпер буде багато гостей.

О, коли так, то я вже готовий їхати. Нетерпляче чекав я, коли повернеться мати від місіс Грейпер (бо саме до цієї сусідки вона частенько ходила), щоб переконатися, чи справді можемо ми здійснити цей блискучий задум. Мати чомусь не дуже здивувалась і охоче згодилася на нашу пропозицію. Цієї ж ночі мої речі було спаковано, і Пеготті отримала гроші, що їх мала сплатити братові за два тижні мого перебування там.

Незабаром настав день від’їзду. Цей день прийшов скоро навіть для мене — мене майже лихоманило від очікування, бо я боявся, що якийсь землетрус або вибух вулкана, чи ще якась природна катастрофа може втрутитися та перешкодити нашій експедиції. Ми мали поїхати візником уранці після сніданку. Що завгодно заплатив би я, якби мені дозволили лягти напередодні спати у плащі, в шапці й чобітках.

Навіть і тепер боляче згадати мені, як поспішав я залишити свій щасливий дім; боляче мені думати, як мало підозрював я, що залишаю його таким назавжди.

Та я щасливий згадати, що коли візник під'їхав до воріт, моя мати стояла там і цілувала мене на прощання, вдячна ніжність до неї і до свого старого дому змусила мене мимоволі заплакати. Мені подобалося, що мати плакала разом зі мною, і я відчував биття її серця біля свого.

Я щасливий згадати, що коли візок рушив, мати моя вибігла з воріт і спинила нас, щоб ще раз поцілувати мене. Щасливий я, коли пригадую, як ніжно і засмучено наблизила вона своє обличчя до мого для поцілунку.

Коли вона лишилася