Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко
– Хоча, знаючи про вас усе те, що я знаю… Повірити у подібне не так уже й важко, – кивнув де Прованс.
Де Лазіскі на хвилинку заплющив очі й зітхнув:
– Відверто кажучи, принце, я би теж не уявляв, якби то сталося не зі мною, а з кимось іншим. Але так було, що поробиш…
– Ми анітрохи не сумніваємося у вашій правдивості, шановний графе, – завірив де Брольї, – і чекаємо на цікаву розповідь.
– До речі, я розповідатиму німецькою, ви не проти, маршале?
– Тільки повільно, будь ласка. Інакше я погано розумітиму.
– Звісно, що так, – кивнув де Лазіскі. – Отже, слухайте…
12 лютого 1713 р. від Р.Х.,
володіння турецького султана Ахмеда III,
молдавське містечко Бендери, тимчасова оселя сім'ї
гетьмана Пилипа Орлика
Ну от, нарешті синочок, здається, заснув!.. Про всяк випадок Ганна ще хвилин п'ять колихала прив'язану до стелі люльку, в якій сопів малесенький Яшунька, потім навшпиньках підійшла до вікна, зігрівши диханням замерзлу шибку, продихала невеличке коло. Але нічого цікавого на вулиці не помітила: низькі сірі хмари слоїлися майже по дахах вбогих халупок, неширокий провулок геть заліплений снігом. От і весь краєвид.
Жінка присіла на довгу голу лаву, що простягалася уздовж усієї стіни. Озирнулася на люльку: немовля спить… Так, звісно, можна було би передоручити малого піклуванням Килини, проте, відчуваючи небезпеку, якою було просякнуте крижане зимове повітря, жінці хотілося бути якнайближче до дітей. Особливо до найменшенького…
Рипнули двері: то увійшла Марта – їхня третя донечка.
– Ма-а-а!.. – почала з порога. Ганна миттю приклала пальця до вуст, стрільнула очима на люльку: мовляв, тихіше, братика не розбуди!..
Марта навшпиньках пробігла до неї, забралася матері на коліна, обвила малесенькими рученятками її шию та зашепотіла на вухо:
– Ма-а-а, а коли ми підемо читати?..
– Не зараз, Марточко.
– Ну ма-а-а!..
– Йди-но до інших.
– Не хочу.
– Чому?
– Там Грицько з Мишуньком про щось усе шепочуться, шепочуться… Нецікаво!
– А дівчатка?..
– Настя вишивати сіла, Варка їй допомагає.
– Ну то ти теж допомагай.
– А я не вмію.
– А ти вчися, донечко, вчися.
– Ой, та я не вмію…
– От і навчишся.
– Ма-а-а-мо-о, та я боюся голкою пальця вколоти!..
Ганна лише зітхнула.
– Ну ма-а-а, давайте почитаємо!..
– Не до цього, доню, не до цього зараз. А що Марусенька?..
– Ой, та вона мала ще для мене і геть дурна!
Ганна мимоволі посміхнулася: сама Марта лише на рік старша, а вже себе великою вважає… Іч!
– Гаразд, то йди до Килини.
– Килина по господарству порається, а я ж не можу бути разом з нею!..
– Чому?
– Бо я – Марточка-паняночка красна! От…
Доньчині слова немовби ножем полоснули по серцю. Ганна мимоволі замружилася й прошепотіла:
– Ну от що, паняночко моя, йди-но до дівчат, будь ласка.
– Ма-а-а, а читати?..
– Я тут з Яшунькою сиджу і татонька нашого у віконечко виглядаю – то як же піду з тобою?!
– То скажіть Килині, нехай вона посидить…
– Невже ж першою до татонька має з дому служниця вийти, а не матусенька, кохана його дружина?
– А можна тут з вами разом посидіти?
– Навіщо?
– Бо я теж хочу татонька виглядати.
– Ні-ні, ти ще Яшуньку розбудиш.
– Я тихесенько-тихесенько сидітиму, немовби сіра мишка за припічком!..
– Сказано ж, ні! Йди до дівчаток.
Марта лише зітхнула.
– Йди, прошу…
Донечка мовчки злізла з материних колін і так само навшпиньках вийшла геть. Ганна лише сумовито зітхнула, спостерігаючи за дочкою.
«Марточка-паняночка красна», – це Пилип так її називає, а дівчинці то дуже подобається, отож і повторює при будь-якій нагоді.
Паняночка красна…
Ганна підібгала нижню губу.
Діти, діти! Що ж з вами буде?! Грицька давно вже треба було би до академії віддати, Мишуньці теж невдовзі час на навчання йти – та де ж вона, академія та?! По той бік Дикого поля, а вони – ось по сей. А тут університети-академії – втікацьке життя. Хіба що піввоза книг – рештки розкоші, яку вдалося врятувати з усієї бібліотеки. Але ж хіба того на все життя вистачить?! Онде Гришуня до філософії так і тягнеться…
Подейкують, шведські університети зовсім непогані – не гірші, ніж Віденська та Києво-Могилянська академії, де свого часу навчався Пилип. І до Стокгольма їм прямий проїзд через усю Європу гарантували… Так ні ж – відмовилися!!! Насамперед відмовився король Карл, а вже разом з ним Пилип сказав, немовби відрубав: «Хоч разом з королем головою накладу, але його величність нізащо не зраджу!»
Вірність, відданість…
Он дехто з козаків не витримав, поплазував на череві до клятого імператора Петра, готовий порох з його чобіт злизувати – й нічого, дістав-таки прощення усіх гріхів!
Але ж не її коханий Пилип!..
Хоча…
Так – можливо, саме за це вона й кохає чоловіка?! За впертість, за відданість ідеалам, проголошеним покійним гетьманом Мазепою, за відчайдушну хоробрість. Був би Пилип іншим…
Іншого Ганна просто не бажала. Зате в результаті сама обрала гірку долю – очікувати, сумирно очікувати, що ж станеться через місяць, через день… через годину або хвилину… Труситися з дітьми в обозах, жити не у палацах, а в жалюгідних халупах, як от нинішня домівка, за яку і то треба дякувати Богові. Обходитися лише однією пристаркуватою служницею Килиною – бо всі челядники пішли з чоловіком.
Пішли, можливо, на вірну загибель!..
Боже, врятуй і збережи!!!
Ганна щосили замружила очі й закусила губу, тільки б не закричати. Бо в усіх подробицях згадала сьогоднішнє прощання…
…Вони пішли вночі. Пилип виглядав похмурим, але рішучим. Не розмовляв майже зовсім, тільки поцілувавши дружину на прощання, мовив так: «Уранці поцілуєш за мене діточок. А сама… Молися, Ганнусенько, Господу Богу, бо Його підтримка нам сьогодні ой як знадобиться!»
Сказав так – і пішов.
І челядники з ним разом.
На перемогу – або на смерть.
Але тільки не на ганьбу, ні-ні!..
Вже вкотре за сьогоднішній день Ганна зітхнула.
Не щастить їм, ой як не щастить! По всьому виходило, що Карл давно вже мав би повернутися до свого Стокгольма, і козаки пішли би слідом. Та упертюх усе ніяк не бажав миритися з поразкою під Полтавою! Рвався очолити похід союзного війська турків, кримських татар, поляків і козаків… Можливо, було би краще, якби шведського короля таки запросили до коаліції, бо тоді царя Петра нізащо не випустили б із оточення. Ганна знала, що і Пилип, і всі козаки були проти цього, та візир Балтаджі слухати їх не став.
От і відпустив царя Петра на всі чотири боки…
Тепер почалося
