Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко
– Маєте рацію, генерале, – погодився нарешті де Брольї.
– Якщо так, тоді дозвольте мені й надалі самому керувати своєю агентурною мережею на власний розсуд.
– Але ж постійно складається враження, нібито ви дістаєте відомості нізвідки! Немовби той штукар з повітря, чесне слово!.. От взяти, наприклад, нашого друга Ле-Клерка…
– Так, взяти хоч би його…
– Звідки ми знаємо, що його повідомлення – правда? Звідки ви знаєте, що він перебуває у Санкт-Петербурзі при особі імператриці Єлизавети, а не сидить у своєму Батурині, як і досі?..
– То перевірте відомості, якщо не вірите! Тільки врахуйте, що на перевірку піде час… дорогоцінний час…
– Та скільки вже разів перевіряли, – зітхнув де Брольї.
– І що, мої агенти бодай раз подали невірну, неточну інформацію?
– Жодного разу, мій генерале, жодного разу.
– Тоді у чім річ? Чом ви мені не вірите?
– Я особисто вірю, вірю, – запевнив пального маршала де Брольї. – Але ж є інші, які вам жахливо заздрять!..
– То кому ви більше довіряєте: мені й моїм людям чи моїм ворогам?..
– Ну гаразд, облишимо цю тему.
Де Брольї глибоко зітхнув, потер підборіддя й мовив з урочистим піднесенням:
– Генерал де Лазіскі, знайте: я негайно надішлю повідомлення Його Величності про такий видатний успіх! – І додав проникливо: – Франція перед вами у великому боргу, графе…
– Було б зовсім незле, якби той борг було якнайшвидше сплачено! – кивнув польний маршал.
Ліва брова маршала знову вигнулася.
– Ви на що натякаєте, люб'язний графе?..
– Я не натякаю. Ви самі тільки-но сказали про це, маршале.
– Хм-м-м-м!..
– Я вас не примушував.
– Хм-м-м-м!..
– Точніше, не я примусив, а факти. Переконливі факти, так!
– А хіба вам не здається, шановний графе де Лазіскі, що ви, щонайменше, неввічливі?
– Хіба ж?..
– Звісно, Франція у боргу перед вами…
– Не тільки Франція. І не тільки переді мною.
– Тоді хто ж іще? І перед ким, дозвольте поцікавитися?..
– Багато хто – от хоч би Польща і Швеція. А несплачений борг ваших держав – перед нашою козацькою нацією та перед моєю нещасною землею. Перед Украйною, маршале, та її народом.
– Генерале, генерале!..
– Адже з мовчазної згоди Франції, названих і деяких неназваних країн і саму Украйну, і народ наш кинуто на поталу Московській імперії, що ссе з плодючої української землі усі життєдайні соки, немовби казковий упир.
Обличчя де Брольї спохмурніло, мов грозова хмара, та польний маршал продовжив у тому ж дусі:
– Запам'ятайте, що я скажу вам, маршале: доки Московія безроздільно володарює на українських теренах, вона лишиться непереможною й великою. Тільки коли відродиться єдина міцна козацька держава по обидва боки Дніпра – тільки тоді запанує у Європі мир і спокій. А доти спокою не матиме жоден європейський монарх…
Де Брольї відійшов до дальньої стіни штабної кімнати, повільно опустився там на стільця і спитав:
– Ви все сказали, генерале?
– Така моя думка, що поробиш.
– Чом тоді воюєте за Францію? І ви, і ваші найманці-козаки…
– Не знаю, як щодо козаків, але особисто я сподіваюся, що наш король Луї П'ятнадцятий колись-то втішиться після смерті королеви Марії Аделаїди…
– Генерале, генерале, не забувайтеся!.. – вловивши у голосі де Лазіскі явне глузування, де Брольї підвищив голос.
– Отож я й кажу: сподіваюся тільки на те, що король наш колись-то припинить забавлятися з юними кралями в «Оленячому парку»[3] й нарешті повернеться до державницьких справ…
– Будемо вважати, я нічого не чув, – процідив крізь зуби де Брольї.
– До речі, маршале, яка ваша думка щодо того, що ставка наша знаходиться на вулиці Оленячий брід? Хіба ж у такому збігу назв не відчувається гіркої іронії долі?
– Знаєте, генерале… – Де Брольї сумно зітхнув. – Якби не унікальна агентурна мережа, якою розпоряджаєтеся ви особисто, після всього сказаного вас можна було би дуже просто відсторонити як від командування армією, так і від роботи у «Секреті короля». А щоби з ваших мізків остаточно вивітрилися хибні думки, заслати якнайдалі…
– Хто ж постачатиме тоді «Секрет короля» унікальними відомостями?
– Тому ви залишитеся на всіх посадах навіть після всього сказаного, – суворо мовив маршал. – Але майте на увазі: король – то є король, і не нам, вірним королівським слугам, критикувати особисте життя Його Величності.
– Знаєте, маршале…
– Зрештою, чого ви хочете?! Росією править імператриця Єлизавета, дуже прихильна до вашої Украйни. Після візиту до Києва вона навіть пообіцяла не карати на смерть жодного малороса…
– Козака…
– Яка, зрештою, різниця?!
– Для вас, маршале, і справді жодної різниці, тоді як для мене…
– Отож, генерале: для вас!.. Ви повсякчас ставите свою думку вище від думок інших – у тому і є ваш недолік, що гальмує вашу ж кар'єру.
– Я роблю так, лише коли йдеться про рідну мою Украйну. Адже існування країни важливіше, ніж благополуччя окремо взятої людини.
– Гаразд, повернімося до вашої землі… Отже, імператриця Єлизавета привселюдно присягнулася не страчувати жодного малороса і свято дотримується цього принципу.
– А що буде потім?
– Тобто?..
– Що станеться після смерті Єлизавети Петрівни? Ця імператриця не вічна, як і будь-хто з людей…
Де Брольї лише плечима знизав.
– От і я не знаю. А тому не постидаюся нагадати про борги переді мною, перед усім козацтвом і перед усією Украйною навіть нашому величному королю, якщо випаде така нагода!
Польний маршал посміхнувся і додав:
– Між іншим, нагадати про старі борги ніколи не пізно. Адже взяте у борг все одно лишається твоїм, тільки розпоряджаються ним інші. До того ж, відсутність вчасних виплат по боргових зобов'язаннях іноді може зламати людині все життя… Не кажучи вже про цілу країну…
– Мушу зазначити, генерале, що ваша сміливість межує з неповагою, – замислено мовив маршал. – Втім, запевняю: тільки-но ви зберетеся сказати те, що сказали щойно мені, в обличчя нашому монарху… У вас нічого не вийде! Бо не погоджуватися з вінценосною персоною іншим людям, хай яким видатним, ніяк не можна…
Польний маршал знову посміхнувся:
– Можете не сумніватися, маршале, я не злякаюся і не постидаюся. Адже одному європейському монархові я колись уже нагадував про його борги перед козацтвом…
12 грудня 1717 року
