Новорічна халепа - Ерін Кас

— Часто тут таке буває? — спокійно запитав Аркадій.

— Вперше, — дістала з сумки телефон і увімкнула ліхтарик. — Що робити?

— Номер аварійки знаєте?

— Ні. Хіба на вході немає охоронця?

— Ми цього не дізнаємося, поки не виберемося.

— Вам смішно? — роздратувалася я. Темнота завжди діяла на мене хвилюванням.

— Та ні. Констатую факт.

— Подзвоніть комусь, — з губ зірвалася вимога.

— Мій телефон залишився в авто, я піднявся забрати документи.

— Прекрасно, — видихнула розлючено.

Несподівано світло увімкнулося, ліфт загудів і смикнувся кілька разів.

— Ой-ой-ой, — заволала я, підстрибнувши до боса. — Ми помремо? Розіб’ємося?

— Заспокойся, — він обійняв мене за плечі, огорнувши приємними чоловічими парфумами. — Схоже, справа серйозна, але ми не падаємо.

— Справді? — мої очі були заплющеними, а серце наляканим. Воно стукотіло швидко-швидко, наче збиралося вистрибнути з грудей і втекти. Тільки от куди?

Я несміливо розплющила одне око, а тоді, як ошпарена, відлетіла в інший кінець кабінки, побачивши усмішку на губах Аркадія. Нахабний і грубий. Не боїться. Ще й знущається. Фу, який неприємний.

— Подзвоню подрузі, — почала шукати номер Ліди. Вона знає всіх у цій будівлі, точно знайде недолугого механіка і змусить його нас витягнути. Або подзвонить в аварійку.

— Мирославо, я спішу на метро. Кажи швидко, — почула захеканий голос подруги.

— Я застрягла в ліфті, — почала з головного. — Можеш комусь подзвонити, щоб нас витягнули?

— Нас?

— Я не сама.

— А з ким? — її голос у тиші та темноті кабінки лунав надто гучно.

— З Аркадієм Павловичем.

— Що-о-о? — прогриміло мені у вухо. — З босом? З нашим новим босом?! — здавалося, що вона навіть зупинилася, бо припинила хекати.

— Так, — шикнула, прикривши рота долонею. — Подзвони кому-небудь.

— Ти застрягла у ліфті з таким красунчиком і хочеш вибратися? Ти нормальна, Мирославо?

— Лідо… — я закипала, але не могла собі дозволити лихословити перед босом. Я сьогодні і так відмітилася. Вже й в обійми до нього впала.

— Міро, вибач. Я ду-у-у-же спішу на метро, — промовила серйозно, і завершила виклик.

— Ну… — розгубилася я. — Вона когось викличе, — впевненості у моїх словах не було ні краплі. 

— Тоді почекаємо, — чоловік зняв пальто і кинув прямо на підлогу. А тоді сів на нього. Я ще більше розгубилася. — Сідайте, — поплескав поряд з собою.

— Я постою, — відповіла засмучено. Спробувала написати подрузі повідомлення, але воно не пішло через погане інтернет-з’єднання.

— Гадаю, охоронець викличе допомогу, коли робитиме обхід. — Не засмучуйтеся, Мирославо. 

— Хіба ви не збиралися святкувати? — в носі защипало, захотілося пустити сльозу.

— Ні. Мене чекає компанія документів. Ми не встигли видати працівникам премію. Ось я і збирався зайнятися перевіркою.

— Хіба у вас немає родини? — здивувалася я.

У такого симпатичного чоловіка вона точно має бути. Мене навіть слова про премію не потішили. Захотілося дізнатися про нього більше. Я здалася і сіла поряд з ним.

— Немає. Я сам живу. А ви?

— Теж сама, — зніяковіла, зловивши на собі його погляд.

— Ми неправильно познайомилися. Аркадій, — він простягнув мені руку.

— Мирослава, — несміливо вклала свою руку в його.

— У тебе дуже гарні очі, Мирославо, — промовив серйозно. — Чисті. Блакитні, але не холодні.

— Як ви їх побачили? Тут темно, — мій голос лунав схвильовано. Не пам’ятаю, щоб мені робили компліменти через очі.

— Я встиг зробити це ще вдень, — усміхнувся чоловік.

— А у вас… — я повністю розгубилася, — годинник, — ляпнула перше, що спало на думку. — Як гадаєте, нас скоро знайдуть? — хотілося швидше змінити тему, а ще краще — втекти, але не було куди.

— Думаю, так, — він випрямив ноги, зітхнувши. — Їсти хочеться. Я сьогодні залишився без обіду.

— А в мене є, — згадала про пиріжок, який не з’їла. Дістала з пакета і подала йому. — І шампанське є. Не подумайте, що я п’ю на робочому місці. Дівчата подарували.

— Я і не подумав, — він забрав бокс з пиріжком. — Смачно, — промовив, спробувавши. — Вкусиш?

— Ні, — похитала я головою. Мені стало задушливо. Його уважні погляди змушували щоки червоніти, хоча від природи я не дуже сором’язлива. — А ми не можемо розсунути дверцята і вилізти? — я підвелася на ноги і з діловим виглядом оглянула металеву кабіну.

— Навряд чи, — мугикнув чоловік, продовжуючи жувати. Стало приємно, що йому смачно, хоча й не я спекла той пиріжок.  

— А у мене вдома борщ, — зітхнула. — І жодного святкового салатика. Прийду і буду його їсти. Якщо, звісно, нам не доведеться святкувати новий рік у ліфті. Ви не знаєте, існують якісь прикмети на такий випадок?

— Не чув, — знизав плечима чоловік.

— Весь наступний рік тоді у ліфті проведемо, чи що? — задумалася я.

— Або проведемо його разом, — він сказав це без жарту, а мені зробилося ніяково. — Дякую, ти врятувала мене від голодної смерті.

— Пусте, — опустила очі. — Що ж нам робити?

— Вип’ємо шампанського, — сказав впевнено, сам дістав з мого пакета пляшку і за хвилину вже подав мені відкоркованою.

— Хм, — я остаточно розгубилася.

Пити з босом шампанське в ліфті? Ситуація була безглуздою, нервовою, але доволі цікавою. У моєму сумному, завантаженому роботою, житті, рідко траплялися якісь несподівані потрясіння. Я взяла пляшку і зробила маленький ковток.

— Колюче, — передала йому.

Він теж відпив.

— Що розкажеш про себе, Мирославо? Хлопець чекає?

— Та ні. Я з друзями збиралася святкувати. За роботою часу на особисте життя не вистачає.

— Це претензія? — запитав здивовано.

— Розумійте, як хочете, — я знову сіла біля нього і відпила шампанське. — А взагалі, я давно мріяла про таку роботу. Колектив хороший, знайшла подруг. І бос нічого, але святкові дні не можна робити робочими.