Новорічна халепа - Ерін Кас

— Ой! — я гучно зойкнула, приклавши до себе мокру сукню. А він завис, безсоромно витріщаючись на мене.

— Що це ви тут робите? — його нахабний погляд, змусив сильніше притиснути до себе мокру тканину.

— Купаюся. Хіба не бачите? — видала з претензією.

— Чимось допомогти? — не розгубився грубіян.

— Впораюся. Хто вас впустив сюди? — спостерігала, як він підходить до рукомийника.

— До вбиральні існують спеціальні перепустки? — запитав з сарказмом.

— Ви не працівник офісу.

— Впевнені? — на його губах заграла легка усмішка.

— Так. Вийдіть! — у моєму голосі дзвеніла сувора вимога. Захотілося ще й ногою тупнути, але стрималася.

— Це чого? — він увімкнув воду, щоб помити руки.

— Бо я в самій білизні. Через хвилину почнеться нарада, а мені ще сукню треба висушити.

— Думаю, заради такої важливої місії ви можете затриматися, — його усмішка говорила, що з мене нахабно сміялися.

— Скажи це переляканому босу, у якого не буває ні свят, ні особистих проблем, ні совісті, бо вигнав на роботу у такий день, — завелася, бо різко стало шкода себе.

На диво, чоловік нічого не відповів. Лише глянув на мене уважно і вийшов. Гніваючись на ситуацію, довелося прискоритися і одягати мокру сукню. Дорогою до нарадчої кімнати нові чобітки вже не здавалися супер зручними. Після ранкового кросу, ноги гуділи. Влетівши останньою, скромно примостилася збоку, розлючено зиркнувши на Ліду, яка мала мене стерегти.

Шеф чекав. Щось читав з аркуша, штовхнувши на думку, що вивчити кілька слів привітання він не зміг. Схрестивши пальці, почала приманювати позитив і мріяти про підвищену премію.

— Ну що ж, — тихо промовив чоловік, обвівши прискіпливим поглядом нас усіх. Тоді зняв окуляри і дістав з кишені піджака хустинку, щоб їх протерти. Стало смішно, тому опустила обличчя, втупившись очима у свої коліна.

— Тільки не це… — прошипіла роздратовано, побачивши на коліні стрілку.

Рівень позитиву ще трішки знизився. Цікаво, у яку халепу я вступила, коли бігла на маршрутку? Казала мені колись бабця, щоб уважніше дивилася під ноги, бо можна у нещастя вступити. Оце, мабуть, воно — нещастя.

Коли двері нарадчої відчинилися, усі звернули туди погляди, окрім мене. Мене не відпускала стрілка, і думка, коли зможу вискочити і купити нові колготки. Ну не можу ж я зустріти свою долю не при повному марафеті.

— Колеги, — шеф підвівся, а я з запізненням звернула увагу на того, хто увійшов.

Мій рот відкрився, а пальці автоматично розігнулися. Надія згасла. Дупця почала передчувати щось неладне, очі покосило у бік виходу. Таки вступила я у щось. Це не просто халепа, а халепище.

— Познайомтеся з Аркадієм Павловичем, — гучним басом оголосив шеф. — Він замінить мене на посаді генерального директора. Час мені на відпочинок. Молодий, розумний і мій син, — в цих словах плескалася гордість, а у мене всередині розповзлося хвилювання.  

— Охо-хо, — видала я пошепки, поки народ вітався.

— Доброго ранку, — промовив нахабний син шефа. — Нарада буде короткою, нікого не затримаю, — в цей момент Аркаша подивився прямо на мене.

Щоки збунтувалися і почервоніли. Все! Мені не про премію треба думати, а про пошук роботи. Я опустила очі і гучно зітхнула. Що за день? Бабця мала рацію, під ноги треба дивитися.

Надовго нас не затримали. Ні подарунків, ні премії. Пообіцявши скорочений день, відправили працювати. Я вилетіла першою, а тоді сиділа кілька годин похнюпленою, розмірковуючи над своїм життям. Настрій впав. Захотілося чаю, цукерок і під ковдру. А ще — трішки пожаліти себе.

Цілий день минув у роботі. Волога сукня забрала залишки позитиву і перетворила мене на сумну працівницю відділу продажів. Навіть подарунки від дівчат не змінили ситуацію. Виникло бажання поїхати після роботи додому. З’їсти миску борщу з цілющим клаптиком сала на чорному хлібові, і лягти спати. Не мій день. Мабуть, моя доля сьогодні взяла вихідний, кавалера не буде.

— Міро, — з невеселих роздумів, змусила випірнути Оля. — Ти чому не збираєшся?

— А що, вже? — зиркнула на годинник. — Щось я не хочу святкувати.

— Ти що?! — округлилися її очі. — Не можна піддаватися дрібним негараздам. Ти ж планувала.

— Угу, — мугикнула засмучено. — Планувала.

— І не дозволяй нікому зіпсувати цей день. А тим паче новому босу.

— Та який він бос? Грубіян, — відмахнулася я і підвелася.

Збиралася довго. Поправила макіяж, вимкнула всі прилади, переодягнула колготки, які мені по доброті душевній збігала купити Ліда. Одним словом — підготувалася. Зараз поїду до подруги на інший кінець міста, а вже з нею разом вирушимо до ресторану. Забрала свої подарунки, щоб ніхто не позичив, і вийшла з кабінету.

Стало трішки легше. Якщо задуматися, не все так погано. Робочий день закінчився, попереду гарний відпочинок і надія, що вечір компенсує неприємний день яскравими емоціями.

Поки збиралася, офіс спорожнів. Мої впевнені кроки розносили коридором веселе відлуння. Біля ліфта теж нікого не було і він, на щастя, з готовністю поїхав до мене. Усміхнувшись, розгладила невидимі складочки на сукні і ступила крок у… Хотілося б сказати, у нове життя, але поки що тільки в ліфт.

Краєм ока я помітила нового боса, який чимдуж поспішав до ліфта, тому сміливо натиснула кнопку першого поверху.

— Що ж ви так спішите? — Аркаша здоровенними ручищами розсунув дверцята і завалився в кабінку, забравши все повітря.

— Я вас не бачила, — буркнула, відвернувшись.

— Наче не мілкий, — хмикнув весело.

Ще й сміється. На роботу вигнав. На мене в білизні витріщався. Грубив. Премію не виплатив. Після такого адекватні люди можуть сміятися?

— Жмот, — зірвалося з губ.

— Що? — одразу відреагував чоловік.

— Я нічого не казала, — почервонівши, опустила очі.

А в наступну мить все потемніло і ліфт зупинився…

— Ой, — вигукнула я налякано. — Що сталося?