Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

Обі групи зникли в темряві. Підождавши якийсь час, ровами обабіч дороги підводжу свою групу до самого мосту. Чути розмову застави, що стоїть на мості. Хтось хрипливим голосом «мрійно» наспівує «яблочко». Напрудживши зір, можна розглядіти похилені на поруччі сильвети червоноармійців. Плазуючи ровами, підкрадаємося зовсім близько.

Нараз над містом знеслася ракета і затріпотіла в повітрі криваво-червоним світлом. У її відблеску стало видно постаті на мості.

— Мітька! Штой-то?! Гляді-кась!...

Тіні відділилися від поручів і скупчилися посеред мосту. Не було видно, та відгадувалося, що під цю хвилину очі й увага червоноармійців звернені на заникаюче вже червоне світло.

Підіймаю хлопців і без крику кидаємося на міст. Остовбуріла від несподіванки варта не зробила ні одного пострілу. Скинувши з мосту шість трупів і відтягнувши на бік наладованого «Максіма» — біжимо до центру міста. Над містом розсипалися рушничні і кулеметні стріли. Глухо вибухнуло кілька ґранат. Рвуться в будинках. Перед центральною площею нас зустрічає Дорошенко і через жидівські подвір’я виводить до будинку чека і міліції. На подвір’ї коло нього метушня, приглушені крики. В темноті перебігають тіні людей, наладовуючи рушниці. Хтось в біллі зтягає по сходах кулемета.

Нас зауважують.

— Стой! Кто ідьот?! Т-а-а-а-в-а-р-і-щ-і! Бандіти здєсь!

Розбившися на маленькі групки наближаємося.

— Кидай зброю!

Тіні впавши на землю — відповіли стрілами.

Подаю команду і півдесятка ґранат засичавши в повітрі запальниками — впали між невидимого ворога. Після вибухів — кидаємося вперед. Хлопці доганяють і переймають чекістів та міліціонерів. Кілька з них вбігли назад до будинку, замкнувши за собою двері. На подвір’ї кілька лежить. Коло кулемета розтягнувся хтось в одному біллі і матроскій шапці, з «Мавзером» поверх сорочки.

Кинувши у вікна дві Гранати, розбиваємо двері і вриваємося до середини. Кілька пострілів в пустій тьмі кімнат, кілька пострілів під фронтовими дверми і вікнами, що їх обсів з п’ятьма хлопцями Оробко, і ми запаливши лямпи стали зносити й викидати на вулицю зброю.

Випустивши з льоху арештованих і захопивши з шафи й бюрка предчека таємне листування — поспішаємо до Зінкевича, бо під казармою ще чути стрілянину.

З перевулка вибігло кільканадцять озброєних і побачивши нас — станули.

— Таваріщі! Єто міліція?!

Відповідаємо сальвою. Залишивши одного вбитого — «таваріщі» розбігаються в різні сторони.

Стрілянина стихла всюди. Коло казарми застаємо обі групи, бо Чорнота, справившися скоріше, перейшов на ділянку Зінкевича. Всі вікна в казармі вибиті вибухами ґранат і кулями. Часть червоноармійців утекла через вікно в нижчому поверсі, затінене деревами та прибудівками, останні лежали мертві на дворі, на сходах і в приміщеннях.

Хлопці виносили й складали на дорозі рушниці, кулемети, скринки з набоями й ґранатами. Зінкевич пустив зелену ракету й підійшовши до нас, оповів, що коли підійшли під казарму, то вартовий дав постріл і, забігши до казарми, — замкнув двері з середини. Довелося брати ґранатами. Розбуджені червоноармійці відкрили з вікон вогонь. Один козак був легко ранений. Очікуючи на підводи, обмінюємося вражіннями з нападу.

Було якось весело від думки, що мимо того, що у місті було ще принаймні в два рази більше озброєних ворогів, як нас, — ми були повними панами положення. Про те, що червоні можуть зібратися для контр-нападу — не могло бути мови.

Навантажуємо на підводи півтисячі рушниць, чотири кулемети, кількадесять тисяч набоїв і з піснями виїжджаємо з міста. На сході вже займався ранок.

Стали на спочинок в маленькому степовому сільці кілометрах у двадцяти від Н. Миргорода. Село було розположене в глибокій балці по обох берегах невеличкої річки. Рішаєм поснідати по хатах та з годину відпочити, бо і коні і люди були потомлені до краю. Червоних частин близько не було, а Ново-Миргородський ґарнізон здоганяти не відважиться.

Щоби не «об’їсти» тих кілька хат, що були на цьому боці, Чорнота взявши половину відділу пішов з нею за річку. З ним пішли Кваша і Дорошенко. По цей бік річки зо мною, Зінкевичем і чотирма візниками з тачанок, було тридцять два чоловіки.

Поснідавши, поклалися ми трохи спочити. Дві ночі без сну — свого не дарували. Поснули всі, не виключаючи і виставлених вартових.

За яких півтори години, до хати, в якій ми спали із Зінкевичем, впав зблідлий козак.

— Кіннота!

— Де?

— Кругом села.

Вибігаємо з хати, до якої вже збігалися побуджені селянами козаки.

На обрію кругом села виднілася широка лава кінноти.

Через далековид приглядаюся до верхівців. Одягнені різноманітно, сидять на конях незграбно. Лише де-не-де можна було зауважити добре вимуштрованого кіннотчика. Мимо того положення було грізне. Ми були замкнені в балці в положенні абсолютно невигіднім для прийняття бою. Про те, щоби прориватися з підводами не могло бути мови. На дорозі, по якій нам треба було відходити, виднілися на горі дві тачанки з кулеметами, зверненими в наш бік. Пробиватися пішки через лаву — кругом голі степи. Однако треба було на щось рішатися.

Зінкевич стояв розгублений, безпорадно оглядаючи близький обрій. Постать цього ґенштабовця виглядала досить смішно. Кладу йому руку на плече.

— Шкода, Гнате, що нема тут Чорноти. Він би напевно запитав, чи тебе в академії не вчили, що робити в такому випадку.

Гнат криво усміхнувся.

— Пропали... Надав нам чорт ставати тут на відпочинок! Можна було вже якось дотягнутися до лісів.

— Що можна було — то пропало. Треба тепер щось робити.

— Командуй, Юрку, бо я став дурний зовсім. Мене прибило те, що з моєї вини загине стільки дорогих людей. Тай не привичний я до таких положень — ну що тут до чорта робити! Колиб Чорнота скоріше приходив, той щось придумає.

Часу гаяти нема що. Зібравши буваліших партизанів — хвилину раджуся з ними. Вихід один. Посилаю Чорноморця за ріку до Чорноти, щоби він не вів своїх людей на з’єднання з нами, а залишився на місці, не викриваючи себе ворогові. Ми, набравши побільше набоїв і ґранат, з двома ручними кулеметами пройдемо садами й городами понад річкою, вздовж балки, на край села й прорвавши ворожу лаву — підем балкою відтягаючи на себе увагу ворога. Балка кінчалася недалеко села. Коли ми підіймемся з балки на рівний степ, а ворог стягне лаву для переслідування нас — то Чорнота з своєю групою вийде із села тим самим шляхом і, піднявшися з балки, — вдарить по кінноті ззаду. Це не була кіннота, призвичаєна до бою на коні, і така несподіванка — мусить її розсіяти.

Тоді не з’єднуючися і маневруючи