Шоколад - Джоан Харріс
У запалі роботи я не одразу помітила Арманду, яка з’явилася на порозі.
– Ну-ну, привіт, – із властивою їй безцеремонністю привіталася вона. – От, захотілося знову покуштувати твого фірмового шоколаду, але ти, бачу, зайнята.
Я обережно вибралася з вітрини.
– Зовсім ні. Я чекала на вас. До того ж я майже скінчила, та й спину в мене ламає.
– Що ж, якщо не заважатиму… – Сьогодні вона поводиться інакше. Голос по-особливому бадьорий, у манерах – напускна безтурботність, щоб сховати напругу. На ній чорний солом’яний капелюшок, прикрашений стрічкою, і плащ, теж чорний, але менш поношений.
– Сьогодні ви маєте надзвичайно елегантний вигляд, – зазначила я.
Арманда коротко реготнула.
– Такого про себе я давненько не чула, – вона тицьнула пальцем на один з табуретів. – Як думаєш, зумію я залізти на нього, не зламавши ногу?
– Давайте я вам краще крісло з кухні принесу, – запропонувала я, але бабуся зупинила мене владним жестом.
– Дурниці! – Її погляд був прикутий до табурета. – Замолоду я дуже спритно лазила. – Вона задерла довгі спідниці, відкривши моєму погляду важкі черевики й щільні сірі панчохи. – Здебільшого по деревах. Зазвичай залазила на них і шпурляла згори гілки на голови перехожих. Ха! – Спираючись на прилавок, вона піднялася на табурет і задоволено крекнула. З-під чорної спідниці на мить вигулькнуло щось червоне.
Задоволена собою, Арманда зручніше влаштувалася на табуреті й розгладила на колінах сукню, з-під якої визирав краєчок червоної нижньої спідниці.
– Спідниця з червоного шовку, – посміхнулася вона, помітивши мій здивований погляд. – Напевно, думаєш, що я стара дурепа. А мені подобається ця білизна. Я вже так довго ходжу в жалобі… Щойно вдягну щось пристойне, одразу хтось помирає. Тому я, крім чорного, нічого тепер і не ношу. – Вона подивилася на мене зі сміхом. – А от нижня білизна – інша річ. – Вона змовницьки стишила голос. – Поштою виписала із самого Парижа. Заплатила цілий статок. – Арманда затрусилася від беззвучного сміху. – Ну що, буде шоколад чи ні?
Я приготувала міцний чорний шоколадний напій і, пам’ятаючи про її діабет, лише трошки присмачила цукром. Арманда, зауваживши мою нерішучість, невдоволено тицьнула пальцем у призначену для неї чашку.
– Ніяких обмежень! – розпорядилася вона. – Готуй, як треба. Щоб шоколадна стружка була, і ложечка для помішування цукру, загалом, усе. Або ти теж, як і всі інші, вважаєш, що я з’їхала з глузду? Хіба я схожа на старезну бабу?
Я поспішно запевнила її, що це не так.
– Тоді добре. – Вона з видимою насолодою ковтнула міцний підсолоджений напій. – Смачно. Дуже смачно. Дуже бадьорить, так? Так званий стимулятор.
Я кивнула.
– Кажуть, також підсилює пристрасть, – додала Арманда, проказливо поглядаючи на мене через чашку. – Чоловікам, що сидять у кав’ярні, я б порадила бути пильнішими. Любов нікого не минає! – Вона пронизливо засміялася. Відчувалося, що вона напружена; її пазуристі руки тремтіли. Кілька разів вона хапалася за свій капелюшок, нібито поправляючи його.
Я нишком глянула на свій наручний годинник під прилавком, але Арманда помітила мій рух.
– Не сподівайся, що він з’явиться, – кинула вона. – Мій онук. Я так і так його не чекаю… – Але вигляд її свідчив про інше. Сухожилля на її горлі надулися, як у старої танцівниці.
Ми трохи потеревенили про усілякі дрібниці, обговорили дитячу ідею про свято шоколаду – Арманда заходилася сміхом, коли я розповідала їй про Ісуса й папу римського з білого шоколаду, – поговорили про річкових циган. Зважаючи на все, Арманда сама, на своє ім’я, замовила для них провізію. На превелике обурення Рейно. Ру запропонував заплатити готівкою, але вона вирішила, нехай він залатає їй діри на даху. Жорж Клермон казиться, з бешкетною усмішкою додала вона.
– Він думає, начебто, крім нього, мені нема на кого покластися, – зловтішалася Арманда. – Такий точно противний, як вона, теж вічно скиглить про занепад, про вогкість. Обоє намагаються вижити мене з мого будинку, от до чого хилять. Хочуть, щоб я проміняла свій чудовий будиночок на якийсь мерзенний притулок для старих, де навіть у туалет потрібно відпрошуватися! – обурювалася вона, гнівно блискаючи очима. – Нічого, я їм покажу. Ру колись був будівельником, до того, як став річковим бурлакою. Зі своїми друзями він з мого будинку цукерочку зробить. І я вже краще чесно заплачу чужим, аніж дозволю цьому недоумкові лагодити мій дах безкоштовно.
Руками, що тремтіли, вона знову поправила криси капелюха.
– Я зовсім його не чекаю.
Її слова точно не стосувалися зятя. Я поглянула на годинник. Двадцять хвилин на п’яту. Уже починало темніти. Але ж я була так впевнена… От до чого призводить втручання в чужі справи, лаяла я себе. Як просто заподіяти біль – собі й іншим.
– Я й не думала, що він прийде, – провадила Арманда тим самим бадьорим безапеляційним тоном. – Вона про це подбала. Розтлумачила йому, що до чого. – Бабуся почала злазити з табурета. – Я забрала в тебе занадто багато часу. Час іти…
– М-м-мені…
Арманда різко обернулася, дивом не впавши з табурета. У дверях стояв її онук. На ньому джинси й синя спортивна куртка, на голові – мокра бейсболка. У одній руці він тримає маленьку порвану книжку у твердій палітурці. Голос тихий і боязкий.
– Мені довелося д-дочекатися, коли м-мама піде. Вона в п-перукарні. Повернеться не раніше шостої.
Арманда вп’ялася в нього поглядом. Вони не торкнулися одне одного, але мені здалося, начебто між ними блиснув електричний розряд. Обома володіли складні почуття, які мені було важко аналізувати, але я відчувала, як з них мало не фізично виходило щире тепло, гнів, збентеження, каяття, докори сумління… І за всім цим – прихована ніжність.
– Ти промок до рубця, – порушила мовчання я. – Піду приготую тобі гарячий напій. – Я вирушила на кухню. Ледь вийшла, голос хлопчика знову забринів – тихо й нерішуче.
– Спасибі за к-книжку, – сказав він. – Я приніс із собою, – він простягнув її, немов білий прапор. Порваний томик, як кожна книжка, що її читають і перечитують з любов’ю багато разів. Це не сховалося від уваги Арманди, і риси її пом’якшилися.
– Прочитай мені свого улюбленого вірша, – попросила вона.
Я поралася на кухні, наливаючи шоколад у два високі келихи,
