Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз
Одного ранку Розалі побачила, що Біллі Мілліган сидить на сходинках Вейкфілдського котеджу. Юнак рухав губами, розмовляючи сам із собою. Потім відбулося одне з його перевтілень. Він приголомшено роззирнувся, струснув головою, торкнувся щоки.
Тоді він помітив перед собою метелика, хутко викинув уперед руку і спіймав його. Обережно зазирнувши у складені човником долоні, він зойкнув і схопився на ноги. Він розкрив долоні й підкинув метелика вгору, ніби хотів допомогти йому злетіти. Однак той упав на землю і більше не рухався. Юнак дивився на нього в розпачі.
Коли Розалі наблизилась до хлопця, він повернувся до неї, явно наляканий. У його очах бриніли сльози. Розалі не змогла б цього пояснити, та в неї було таке відчуття, що перед нею хтось, кого вона раніше не зустрічала.
Юнак підняв тільце метелика.
— Він більше не полетить.
Розалі лагідно всміхнулась, міркуючи, чи не помилиться вона, назвавши його на ім’я. Нарешті вона тихенько проказала:
— Привіт, Біллі. Я давно хотіла з тобою познайомитись.
Вона сіла на сходинки поруч із ним. Юнак обійняв руками свої коліна і захоплено милувався травою, деревами і небом.
За кілька днів, коли темою групового заняття було ліплення з глини, Артур знову дозволив Біллі вийти на сцену. Нік запропонував йому виліпити голову, і Біллі працював добру годину, формуючи з глини кулю, а тоді наліплюючи додаткові ковбаски, щоб вийшли очі та ніс. Він навіть зліпив дві крихітні кульки для зіниць.
— Голова готова, — гордо сповістив він.
— Чудово, — похвалив Нік. — А хто це?
— А хіба це мав бути хтось конкретний?
— Ні, я просто подумав — ану ж ти виліпив когось знайомого?
Біллі шаснув геть зі сцени, і його місце зайняв Аллен. Він з відразою оглянув голову. Це була неоковирна сіра грудка глини з присобаченими тут і там кавалочками. Він потягнувся за стеком, збираючись переробити її на бюст Авраама Лінкольна чи, можливо, лікаря Джорджа і продемонструвати Нікові, що таке справжня скульптура.
Та не встиг він торкнутися стеком глиняного обличчя, як інструмент зісковзнув і проштрикнув Алленові руку до крові.
Юнак роззявив рота від подиву. Він знав, що не міг бути аж настільки незграбним. Зненацька невидима сила шваркнула його об стіну. Дідько! Знову Рейджен.
— Що не так цього разу? — просичав Аллен.
— Тсе шчоб ти не смів чіпати роботу Біллі! — пролунало в нього в голові.
— Хай тобі грець, я тільки збирався…
— Повикаблучуватися ти збирався. Показати, шчо ти є здібний митетсь. Але зараз є важливіше, шчоби Біллі сам пройшов тсю терапію.
Того вечора, усамітнившись у палаті, Аллен поскаржився Артурові, як йому остобісіло діставати штурхани від Рейджена.
— Якщо він так прискіпуватиметься до кожної дрібнички, то нехай сам усе і робить.
— Ти останнім часом з усіма сперечаєшся, — відповів Артур. — Сієш розбрат. Це твоя провина, що лікар Паґліс більше не хоче нас бачити на груповій терапії. А через твоє постійне маніпулювання персоналом багато хто тепер ставиться до нас вороже.
— Що ж, тоді нехай хтось інший дає раду справам. Хтось не такий балакучий. Це Біллі й дітям потрібне лікування. От нехай вони і спілкуються з усіма цими людьми.
— Я планую дозволити Біллі частіше виходити на сцену, — погодився Артур. — Після того як він поговорить із лікарем Джорджем, час йому буде нарешті познайомитися з усіма нами.
(5)
Коли у середу, 24 травня, Мілліган зайшов до кімнати для бесід, лікар Джордж зауважив його нажаханий погляд, немов у доведеної до відчаю людини. Здавалось, юнак будь-якої миті міг дати драла чи, навпаки, впасти як підкошений. Він втупився в підлогу. Лікар Джордж відчував, що ниточка, яка пов’язує його пацієнта з реальністю, напрочуд слабенька. Вони трохи посиділи мовчки. Біллі нервово сіпав коліном. Нарешті лікар Джордж м’яко сказав:
— Може, ти розповіси мені трішки про те, що ти відчув, погодившись прийти на цю бесіду?
— Я нічого про це не знаю, — жалісно протягнув Біллі.
— То ти не знав, що йдеш на зустріч зі мною? А коли ти вийшов на сцену?
— На яку сцену? — остовпіло перепитав Біллі.
— Коли ти вперше дізнався, що у нас із тобою буде розмова?
— З’явився якийсь чоловік і звелів, щоб я йшов із ним.
— Ти уявляв собі, куди і навіщо йдеш?
— Він сказав, що відведе мене до лікаря. Я не знав нащо. — Коліна пацієнта несвідомо смикались угору та вниз у гарячковому ритмі.
Розмова просувалася повільно, час від часу западала гнітюча тиша. Лікар Джордж щосили намагався поладнати з юнаком, у якому впізнав справжнього Біллі.
Психіатр почувався мов рибалка, котрий має вкрай обережно працювати вудкою, аби підвести рибу якнайближче, не давши їй обірвати волосінь.
— Як ти почуваєшся? — впівголоса запитав він у Біллі.
— Та ніби нічого.
— Чи турбує тебе що-небудь?
— Ну… Я роблю щось, а потім нічого про це не пам’ятаю. Я можу заснути, а коли прокидаюсь — люди кажуть мені, що я вже встиг щось накоїти.
— І що ж, за їхніми словами, ти робиш?
— Щось погане. Протизаконне.
— Те, що ти і так собі уявляв? Усі ми повсякчас прокручуємо в голові безліч найрізноманітніших вчинків.
— Просто щоразу, як я прокидаюся, мені кажуть, що я скоїв щось лихе.
— І що ти відчуваєш, коли чуєш це?
— Мені хочеться померти. Бо я не хочу нікого кривдити.
Він так тремтів, що лікар Джордж мерщій змінив тему.
— Ти мені розповідав про сон. А як довго ти зазвичай спиш?
— Ну, мені здається, що не так уже й довго, та насправді минає дуже багато часу. А ще я дещо чую. Ніби зі мною намагаються говорити якісь голоси.
— І що тобі кажуть?
— Я їх не розумію.
— Чому? Вони говорять пошепки? Чи те, що вони кажуть, не має сенсу? Чи голоси звучать нерозбірливо і ти не можеш розчути окремі слова?
— Вони говорять дуже тихо. І так, ніби вони не звідси.
— Не звідси — це як? Так, ніби голоси долинають з іншої кімнати? Чи так, наче говорять люди з іншої країни?
— Ага, як люди з іншої країни, — закивав Біллі.
— З якоїсь конкретної країни?
Він довго думав і нарешті сказав:
— Один балакає, як люди з фільмів про Джеймса Бонда. А інший говорить, як росіянин
