Адвокат диявола - Ендрю Нейдерман

Міріам подумала, що його не слід стримувати, та все одно в неї просто під грудьми, хоч як вона з цим боролася, тріпотіли крихітними крильцями метелики. Утім, приводів для збентеження не було. Це, напевно, природна реакція, вирішила вона. Хто не став би так почуватися, переживши стільки?

Міріам квапливо пішла вперед, наповнивши голову думками та планами щодо збирання речей і переїзду, які вже були не за горами.

Секретарки «Бойл, Карлтон і Сесслер» відчули, що з Кевіном щось коїться. Кевін здогадався про це з Майриного обличчя, увійшовши до офісу.

— Містер Бойл у себе, Майро?

Вона пильно оглянула його великими карими очима, але він сховався за нещирою усмішкою.

— Так.

— Дізнайся, будь ласка, чи зможу я побачитися з ним за десять хвилин. Я буду в себе у кабінеті.

Яким маленьким, жалюгідним і навіть задушливим видавався йому тепер його кабінет! Увійшовши до нього, Кевін мало не розсміявся вголос. Стіл у ньому виглядав удвічі меншим за його стіл у Джона Мільтона. Він почувався, як людина, що раптово пересіла з маленького «шеві» чи «форда» на «мерседес».

А що чекало на нього тут після успішного завершення справи Лоїс Вілсон? Він поглянув на теки в себе на столі: підліток, який покатався на чужій машині, заповіт, який треба оформити для Бенджамінів, і штраф за перевищення швидкості для Боба Паттерсона, з яким він мав розібратися. Просто шикарно.

Він сів у крісло, відкинувшись назад, і поклав ноги на стіл. Час прощатися з цією комірчиною, подумав він. Прощавайте, розчарування, мрії та заздрощі, прощавайте, міщанські уми з міщанською будучиною.

Привіт, Нью-Йорку!

Йому подзвонила Майра.

— Містер Бойл готовий побачитися з вами зараз, містере Тейлор.

— О, чудово, Майро, — проспівав він у відповідь. — Дякую.

Він швидко підвівся, втягнув живіт, ще раз оглянув свій кабінет і пішов у кабінет до Сенфорда Бойла, щоби повідомити його про своє звільнення.

— О, розумію. Отже, з тією, іншою пропозицією у вас склалося?

Бойлові брови зійшлися, схожі на змучених болем гусеней.

— Сенфорде, там удвічі більша платня, ніж була б у мене тут навіть у ролі повноправного партнера. — Бойлові брови мало не зіскочили з голови. — Я працюватиму у фірмі «Джон Мільтон і партнери».

— Не можу сказати, що хоч раз чув про таку, Кевіне, — відповів Сенфорд Бойл.

Кевін знизав плечима. Це його не дивувало. У нього з язика мало не злетіло: «Ви та ваші “повноправні” партнери мало що знаєте про світ за межами свого безцінного Блайсдейлика, але повірте мені, Сенфорде, за ним існує більший, ширший, незмірно цікавіший світ».

Він цього не сказав: стримався завдяки попередженням Міріам щодо зухвальства. Натомість повернувся до свого кабінету і спакував більшу частину особистих речей. Майра, Мері й Тереза не прийшли побажати йому удачі, зате, коли він поніс свої речі до машини, розчаровано й несхвально позирнули. Він махнув рукою на їхній осуд. Прості, нетерпимі до честолюбства, зашорені та обмежені. «Типові міщанські уми, — подумав він, — засуджують мене за бажання швидко, радикально покращити свою долю». Він не сумнівався, що вони вважають його невдячним. «І очікують, що я сяду маком, — подумалося йому. — Певно, вони здивуються, коли з початком справи Ротберґа прочитають про мене в “New York Times”».

Залізши нарешті в машину, Кевін відчув полегшення й піднесення. Але Мері Екерт не змогла приховати свого обурення так добре, як інші дві секретарки. Вона була змушена вийти за ним, аби попрощатися.

— Містере Тейлор, усім дуже сумно і шкода, що так вийшло, — заявила вона.

— Мері, я сподівався, що дехто за мене порадіє. Знаєте, я ж не до пекла йду.

Він сів у свою машину і грюкнув дверима. Вона стояла на місці, склавши руки й дивлячись на нього згори вниз. Він опустив вікно.

— Хай там як, дякую за все, що ви зробили. Мері, ви завжди були продуктивною, компетентною секретаркою, і я справді високо вас цінував.

Його тон мимоволі став зверхнім — так вийшло саме собою. Вона кивнула без усмішки й раптом повернулася, про щось згадавши.

— Я не збиралася вам цього казати… — промовила вона. — Він страшенно сварився телефоном.

— Хто?

— Ґордон Стенлі, батько Барбари Стенлі.

— Ой. Що він казав? Хоч тепер це й не має значення.

— Він сказав, що колись ви усвідомите, що накоїли, і зненавидите себе, — відповіла вона.

Він здогадувався, що їй це видавалося доречним у цій ситуації, наче універсальна листівка абощо. Він просто хитнув головою й поїхав геть, тим часом як вона проводжала його поглядом на під’їзній доріжці.

Це справді дещо його пригнітило й зіпсувало йому настрій. Але, на щастя, його врятував Джон Мільтон, який неначе знав, що доведеться терпіти Кевінові. Удома його зустріла біля дверей Міріам. Обличчя в неї було таке ж ясне й екзальтоване, як тоді, коли вона вперше побачила нью-йоркську квартиру.

— Ой, Кевіне. Ти собі не уявляєш! Яка дбайливість!

— Що таке?

— Просто поглянь, — сказала вона й повела його до вітальні. — Це приїхало за кілька хвилин після твого від’їзду.

На столі у вітальні лежав великий букет із двох дюжин криваво-червоних троянд.

— І це від нього! — вигукнула Міріам.

— Від кого?

— Від містера Мільтона, дурнику, — вона взяла листівку й зачитала її: — «Вітаю, Міріам, із початком чудового нового життя. Ласкаво просимо до нашої родини. Джон Мільтон».

— Ого.

— Ой, Кевіне, я ніколи не думала, що буду така щаслива.

— І я не думав, — зізнався він. — І я.

І вчасний, дбайливий подарунок Джона Мільтона, наче смолоскип, що розвіює пітьму, розвіяв усі їхні сумніви щодо від’їзду з Блайсдейла.

7

Коли Кевін і Міріам приїхали разом з вантажниками, на них під дверима чекали Норма та Джин. Дівчата були вдягнені в джинси та світшоти й підготувалися до роботи, закотивши рукави.

— Як мило з вашого боку! — вигукнула Міріам.

— Дурниці, — відповіла Норма. — Ми як троє мушкетерів.

Вони підхопили її під руки та проспівали:

— Один за всіх і всі за одного!

Міріам засміялась, і вони заходилися розпаковувати коробки, тим часом як Кевін давав вказівки вантажникам, аж доки ті принесли всі меблі. Щойно Кевін поставив у вітальні стереосистему, Норма налаштувала її на