Адвокат диявола - Ендрю Нейдерман

— Я не розумію. — Кевін згорнув теку й підсунувся вперед. — Ви маєте на увазі, що його справа поки що не в нас?

— Офіційно — ні, але вона в нас буде. Може, мені піти далі та спланувати нашу зустріч зі Стенлі Ротберґом на початку наступного тижня? Як я розумію, його все одно до цього не заарештують. Офіційним обвинуваченням і звільненням під заставу займуся я.

— Але звідки нам знати, що він приїде до нас? Він телефонував?

Джон Мільтон упевнено всміхнувся; його очі знову стали світло-карими й замерехтіли — щоправда, цього разу вони були трохи ясніші.

— Не переймайтеся тим, куди він піде, коли зрозуміє, що вскочив у халепу. Він знатиме. Ми маємо спільних знайомих, які вже з ним поговорили. Довіртеся мені. Хай там як, вам варто проглянути медичні дані його дружини.

— Так, — промовив Кевін спантеличено.

Думати йому стало складніше через різноспрямовані пориви. Перспектива роботи над такою справою викликала в Кевіна захват, але при цьому бентежила. Чому містер Мільтон так швидко дав йому, новому молодшому партнерові, важливу справу? Невже йому не треба підготуватися до такої справи, узявшись за щось простіше?

— Б’юсь об заклад, що ви вже маєте якусь ідею щодо його захисту. Вам щось спало на думку?

— Ну, я думав… коли прочитав про страждання Максін Ротберґ. Дітей вони зі Стенлі не мали; вона була прикута до інвалідного візка й змушена жити обмеженим життям у розкішному й захопливому світі. Вона, напевно, страшенно дратувалася й сумувала.

— Саме так я і вважаю… самогубство.

— Якщо вірити цим нашим матеріалам, вона справді час від часу робила собі ін’єкції, хоча з нею постійно була доглядальниця.

Джон Мільтон знову всміхнувся й хитнув головою.

— Ви дуже проникливий молодик, Кевіне. Я буду більш ніж задоволений вашою роботою. Доглядальницею теж поцікавтеся. У нас є дуже багато зачіпок, от побачите.

Він почав розвертатися.

— Містере Мільтон.

— Так?

— Як ви так швидко знайшли всі ці… — він провів долонею по згорнутій теці, — …ці детальні відомості?

— Кевіне, на мене постійно працюють приватні детективи. Я час від часу знайомитиму вас із ними, щоб вони звітували вам безпосередньо, а ще я зберігаю дещо у файлах на своєму комп’ютері, — коротко й тихо засміявся він. — Ви чули про мисливців за швидкими[8], а ми — мисливці за злочинами. Тут важливо поводитись агресивно, Кевіне. Це приносить таку користь, якої ви й уявити собі не можете.

Кевін кивнув і провів поглядом містера Мільтона, а тоді відкинувся назад.

Він мав рацію. Міський світ інакший і незмірно захопливіший. Це Нью-Йорк, де змагаються між собою найкращі, і тут можуть змагатися лише найкращі. «Бойл, Карлтон і Сесслер» тьмяніли перед такою фірмою, як «Джон Мільтон і партнери», а він — подумати тільки — колись, іще будучи новачком у юриспруденції, вважав, що вони якісь особливі, і вони самі, і їхнє чарівне життя заможних представників середнього класу. Вони м’які — бо насправді помирали, тонули в комфорті. Де труднощі? Коли вони справді бували на межі, йшли на ризик? Та Кевін уже значно їх переріс. Жодному з них не стало відваги представляти інтереси Лоїс Вілсон, а тепер вони засмутилися через те, що їхню бездоганну репутацію могли заплямувати. Найбільшою пригодою в їхньому житті була поїздка до нового елітного ресторану. А він же мало не став одним з них!

Джон Мільтон урятував його, саме так — урятував.

Кевін швидко підвівся, надійно затиснувши під пахвою теку, і пішов на вихід.

— О, містере Тейлор, — гукнула Венді та піднялася з-за свого столу, наче якась русалка з води, щойно Кевін вийшов з кабінету. — Вибачте. Я не бачила, як ви зайшли.

— Нічого страшного. Я збирався пробути там усього кілька секунд, але зачитався.

Вона кивнула. Її каштаново-карі очі потемніли, наче вона негайно зрозуміла, що так міцно заволоділо його увагою. Вона пригладила волосся й поглянула на теку в нього під пахвою.

— Ой, зачекайте, — вона розвернулася, підбігла до шафки позаду свого столу й витягнула дипломат з рубінової шкіри, — я збиралася дати вам ось це, коли ви офіційно взялися за роботу, але, оскільки ви вже почали…

Вона передала дипломат йому. З одного боку на ньому був витиснений напис темно-брунатними, як засохла кров, літерами: «Джон Мільтон і партнери». У нижньому правому кутку було написано: «Кевін Вінґейт Тейлор».

— Це прекрасно.

Він провів пальцями по рельєфних літерах.

Венді всміхнулася.

— Такі є в усіх молодших партнерів. Це подарунок від містера Мільтона.

— Треба буде не забути йому подякувати. І дякую тобі, Венді.

— Так, сер. Я можу чимось вам допомогти?

Він на мить замислився.

— Так. Знайди все, що зможеш, про діабет і розвідай усе, що зможеш, про історію «Приозерної хатинки Шапіро», курортного комплексу в горах Катскілл.

Венді всміхнулася ще ширше.

— Усе це вже зроблено, містере Тейлор.

— Та невже?

— Містер Мільтон попросив про це минулої середи.

— О. Чудово. Що ж, я прийду й почну це читати. Дякую.

— Гарного дня, містере Тейлор.

Пішовши вздовж коридору, він зазирнув до Теда Мак-Карті, який саме розмовляв телефоном. Тед махнув йому, і Кевін пішов далі. Двері до кабінету Дейва Котейна були зачинені, тож він пішов до рецепції й попросив Даяну викликати лімузин.

— Він чекатиме на вас під парадними дверима, містере Тейлор. Користуйтеся ним як забажаєте. Харон повернеться сюди аж наприкінці дня.

— Дякую, Даяно.

— Гарного дня, містере Тейлор.

— І вам.

Він мало не стрибав по товстому килиму. Секретарки були не лише гарні та приємні, а ще й теплі, щирі… звабливі. У цьому місці все було приємним: кольори, бадьорість, новизна. Йому дуже не хотілося виїжджати.

Кевін помугикав у ліфті й помахав охоронцеві у вестибюлі, а той помахав йому у відповідь, наче вони вже давні друзі. Вийшовши за обертові двері, він негайно зупинився і примружився. Щільний хмарний покрив значно потоншав, і від скла, тротуару та блискучої поверхні лімузина відбивалося проміння полуденного сонця. Харон відчинив двері лімузина й відступив.

— Дякую, Хароне. Спершу я повернуся до своєї квартири, а тоді поїдемо на обід у «Російську чайну».

— Чудово, містере Тейлор.

Він обережно зачинив