Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст. - Неля Ваховська
І про це, пані та панове, ми повинні подумати під час нашої спільної роботи протягом наступних годин і днів.
Його очі блукали по залу. (На хвилинку мені здалося, що він шукає мене). Він склав свої папери.
— Отже, давайте й надалі над цим працювати… над маленькими оазами щастя! Я думаю, що ці заключні слова мають супроводжувати нас підчас семінарів. Саме ці слова! Дякую за увагу.
(…)
Коротка перерва на каву. У холі було підготовлено невеликий фуршет, шампанське і канапки. Але спершу була маленька кульмінація — святкова презентація нової моделі.
Пан Штрювер, який брав участь у її розробці, коротко розповів про будову й функції моделі: «Йона», кит завбільшки з палець (тип «підводний човен», синій металік), сором’язливо пускав фонтан води, а потім занурювався в чашу. Через 15 секунд усе повторювалося знову. «Час «зелених куточків» і диванних гарнітурів, — говорив Штюрмер у своїй промові, — минув. Це перший крок геть від старого «водограйчика» до фонтану, який буде справжньою подією, фонтаном нового покоління («the new generation»)».
Погляд Болдінгера, я це бачив, зацікавлено-заклопотано перебігав від штрюверівського фонтана до присутніх представників.
Зрештою він подякував Штрюверу за його виступ і наприкінці сказав, що це виклик, який вимагає нових масштабів продажу. Ця модель підійде як досвідченим торговим представникам, так і мотивованим початківцям.
Потім, нарешті, розпочався фуршет.
Я весь був у своїх думках, та ще й мені до рота несподівано потрапив жорсткий шматок шварцвальдської шинки, який я ніяк не міг розкусити. Коли я його розжовував, він лише більшав, заважаючи дихати, цей упертий шматок у моєму роті, з яким я тихо й наполегливо боровся — отже, саме тоді директор Болдінгер ще раз підійшов до мене.
— Тут вам, напевно, все здається ще трохи новим і незвичним. Нам з вами слід іще по-справжньому познайомитися.
Потім він ще раз згадав про останню частину свого виступу і сказав щось про «Мур в головах» — при цьому мені вдалося непомітно притиснути шматок шинки язиком до піднебіння, завдяки чому я зміг дихати поверхово, але хоча б рівномірно.
— Скажу відверто, пане Лобек! Ваші документи нам дуже сподобалися! — Надруковані на машинці. Із западаючою «е», чи не так? Це майже як написане від руки!
Але найголовніше в цьому те, що ви маєте творчі й професійні здібності, це дуже важливо. Ви керуєте автомобілем, дуже добре. Ви маєте квартиру в Берліні. Й останнє (last not least): ви маєте досвід представницької діяльності. Про це я хотів би при нагоді дізнатися трохи більше.
Усі мої переваги він перерахував на пальцях, і лише останній палець, на якому була обручка, він не розігнув, а лишив його про запас.
— Це все свідчить на вашу користь, пане Лобек. І темних моментів у вашому минулому, наскільки мені відомо, не було?
Затамувавши подих, я негативно похитав головою, від чого моя шинка нагадала про себе — вона мало не прослизнула в горло. Швидким і сильним рухом, від якого аж очі заплющились, мені вдалося повернути її на вихідну позицію, щоб не задихнутися… Болдінгер уважно до мене придивлявся. Я важко дихав.
— Але хоча б у партії — у партії ви ж були? — обережно випитував Болдінгер.
Я нерішуче кивнув. Але перш ніж я розтулив рота, щоб вимовити кілька спеціально заготовлених для цього випадку фраз, він уже міцно і щиро тиснув мені руку. (Наші руки ту мить, мабуть, мали вигляд як на партійному значку). В очах Болдінгера я прочитав: «Не кажи нічого, Гінріху!».
Тут він знову заговорив, тихо, благально:
— Ви хотіли щось для себе зробити, але то було погане товариство, куди ви втрапили. Просто сидіти, склавши руки — це було не для вас. Ви хотіли… ні, ви повинні були щось змінити! Це я можу дуже, дуже добре зрозуміти, пане Лобек.
Так от, якщо ви згодні: ми вирішили відправити вас спочатку до Штрювера, на семінар з продажу. Там просто сидіть і уважно слухайте. У Штрювера ви зможете всьому навчитися.
А тепер прошу мене вибачити…
Після того, як він пішов далі «підтримувати зв’язки», я розміреним кроком вирушив у бік туалету. Там я кинувся в першу-ліпшу кабінку і виплюнув рожево-сіре місиво в унітаз. Важко дихаючи, я стояв над унітазом. Моя щелепа тремтіла.
Я хотів його змити. Але він так просто не здавався й уперто плавав зверху. Лише після третього чи четвертого спуску він нарешті зник у вируючому зливі.
— Навіщо ми взагалі тренуємося? Ми тренуємося для того, щоб ви позбулися страху переступити поріг. Ви повинні переступити цей поріг!
Штрювер тримає руки перед собою, як буддистський чернець.
— Гаразд, припустімо, досі ви все робили правильно. Клієнт запрошує вас у свою квартиру. Те, що здавалося раніше таким недосяжним і далеким, наче зірки, стає все ближчим: м’який куточок у вітальні. Туди вас манить, туди ви маєте потрапити. Адже там підписується договір купівлі-продажу.
Ясна річ, ви — як водиться — пропускаєте вперед власника квартири. Що відбувається на цьому шляху до вітальні?
— Я концентруюся на своїй промові.
— Гм… Але ж ви маєте досить багато часу! Напевно, десь 10–15 секунд.
— Я подумаю про те, як можна було б розпочати розмову.
— Так. Але це ви могли б зробити ще раніше. А тепер подумайте: клієнт запрошує вас до свого помешкання. Ви переступили поріг. Тепер ви вже у світі свого клієнта. Там суцільні ключі до розгадки — праворуч і ліворуч. Не проходьте мимо, залишаючи їх без уваги! Тут фотографія з відпустки в Греції, там букет сухих польових квітів. Як камера, ви фотографуєте все навколо — і запам’ятовуєте! Це повинно бути у вашій пам’яті. Дієте, ясна річ, непомітно, інакше можуть подумати, що ми злодії.
Тут дуже важливо: ми входимо до вітальні — і вже в цю мить починаємо заздалегідь думати, де б тут міг стояти кімнатний фонтан. Це вам стане в нагоді пізніше. Але якщо потім усе складатиметься добре, ви матимете свою пропозицію наготові. Виказувати її відразу не можна — ні, спершу слід трохи роззирнутися… Думка
