Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

Можливо, старший мав рацію, коли стверджував, що її візит сюди вже не потрібний, що все вказує на те, що їй чинитимуть опір. Однак, її віра в людство, віра в зміни на краще примусила її прийти. Прийти, щоб з’ясувати все напевно.

Марічка пригадала свою першу зустріч із Василем. Вона саме шукала місце, де поставити передавач, коли зіштовхнулася з ним у Корогоді. Жінка була впевнена, що село порожнє, але коли на одному із подвір’їв помітила козу, неабияк здивувалася. Вона зайшла у хвіртку, розглядала молоду кізочку і посміхалася. Збоку почула приємний голос:

— Добридень! Оце так несподіванка. Дитино, чи ти заблукала?

Марічка знову і знову згадувала батьківський погляд Василя з-під сивого волосся. Вона відразу відчула, що йому можна довіритися.

— Та не те, щоб заблукала…

— Тут у нас не часто гості бувають, та ще й такі молоді та гарні. На самосела ти не схожа. Працюєш у Чорнобилі?

— Та ні.

— От тобі й маєш. А може, ти з тих… як їх… екологів? Вони тут останнім часом часто бувають, коней диких рахують, радіацію міряють.

Розмова зі старим відверто забавляла Марічку.

— Ні. Я радше засланий козачок.

— Шпигунка? — посміхнувся Василь. — Скільки живу, а живу я довго, шпигунів ще не бачив.

Через тиждень Марічці вже здавалося, що вона знає Василя усе життя. Окрім того, він міг допомогти їй із передавачем, який десь треба було встановити подалі від бункера.

Одного вечора вона вирішила йому все розповісти.

— Василь, ти знаєш що це? — вони сиділи за столом і Марічка подала чоловікові аркуш паперу з малюнком.

— Ну, — нахмурився той, — схоже на якусь чортівню. Не знаю.

За кілька хвилин Марічка на переносному комп’ютері показувала Василю піраміди Майя, календар і розповідала всю історію людської цивілізації від її початку. Василь слухав і не переривав. Спочатку в його очах було нерозуміння, потім — острах, а потім — задума.

— Тобто, виходить усе це, — махнув рукою навколо Василь, — скоро скінчиться?

— Усе залежить багато від чого.

Василь замовк надовго. Він сидів на лаві і дивися просто перед собою. Потім обличчя його змінилося, він вирішив.

— Я допоможу тобі. І не тому, що до кінця розумію твою розповідь або вірю в неї. Те, що сталося тут, у зоні, найбільше знущання, яке могла вчинити влада зі своїми людьми. Стільки років вони знали і брехали нам. Викинули з домівок, закрили все це на замок і заради чого? Щоб відгородити нас від правди?

— Будь-яка влада, у будь-якій країні і у будь-які часи спрямовує всі сили на те, щоб утримати свої позиції. Про це свідчить уся історія Землі.

— Тоді, якщо все всім відомо, то просто йди звідси.

— Я піду. Піду, тільки-но налаштую передавач, передам інформацію і отримаю дозвіл.

Василь не лише допоміг Марічці. Він ставився до неї, як до доньки. Він виконував усе, що вона просила, — розчистив у сараї підвал, знайшов старий візок, на якому вони потім привезли кілька ящиків із апаратурою.

— Може, допомогти? Потримати щось? — Василь згори заглядав у підвал, де Марічка збирала пристрій.

— Та тут усе просто, — Марічка підняла обличчя догори, — довше злазити сюди будеш.

Коли пристрій запрацював, Марічка попередила Василя, що сигнал можуть перехопити і прийти поцікавитися, що тут відбувається.

— Та хто там прийде? Може, пришлють дільничного, — заспокоював жінку старий, — я йому покажу стару радіостанцію, що військові колись покинули. Скажу, що перевіряв.

Старий витягнув із кутка сіней величезну стару радіостанцію з довгою антеною.

— Ось. Колись я її у Копачах виміняв, хотів налагодити, щоб з Чорнобилем зв’язок тримати. Вона навіть вмикається, але не працює. А потім, коли мобільника купив, то плюнув на неї. А тут може й згодитися.

— Я думаю, якщо хтось сюди прийде, ти навряд чи його обдуриш цією цяцькою. Сподіваюся, я отримаю відповідь раніше, ніж хтось з’явиться.

Однак вона не встигла. Спершу прийшов один росіянин, а тепер і другий. Те, що людина, яка розмовляла з нею по телефону, була з ФСБ, вже не викликало сумнівів — комп’ютер автоматично відсканував розмову, перевірив усю наявну інформацію. Тепер на екрані перед Марічкою висвітились фото і особиста картка прибульця.

— Іван Михайлов. Підполковник ФСБ. Група «Альфа Д1», — Марічка зчитувала інформацію з екрану. — Отож Росія точно в курсі справи. Можливо, вони не лише перехопили сигнал, а й змогли його розшифрувати.

Вона підвелася з-за столу і підійшла до стіни, де також висів календар Майя, тільки не у вигляді схеми. Це було кольорове фото кам’яної пластини, знайденої у поселенні індіанців. Жінка провела долонею по фото.

— На жаль, занадто довгий період, занадто довгий. Не треба було відкладати все так надовго, — Марічка похитала головою. — Та тепер уже пізно щось говорити.

Вона підійшла до комп’ютера і активувала програму.

— Вибач, Василю, що так сталося, однак вибору у мене немає, — Марічка ввела код і натиснула кнопку підтвердження.

Андрій із Дяком залягли на узліссі біля в’їзду до села. На те, що попереду село, вказувала лише прошита тріщинами в асфальті дорога, що плутала серед лісу, та стара табличка із затертим написом «с. Корогод».

— Майже на місці, — Андрій роздивлявся дорогу в бінокль.

Він дістав планшет і подивився на цятку. Росіянин перебував кілометрів за п’ять попереду і