Вітіко - Адальберт Штіфтер

На ці слова відповів один з посланців:

— Ми нічого не знаємо про зраду коло Верони, жителям Тортони, коли вони будувалися, ми надали сусідську допомогу і боронилися від тих, хто прагнув гнобити нас. Ми були тільки вірними підданими короля. Що стосується війни міст між собою, то у вільній державі це так, кожне місто має свою любов і ненависть.

— Ти сказав, — мовив імператор, — що ви вільні держави, а вільна держава — не підданий. Якщо місто Мілан вірне і потребує захисту, то гукайте короля, як робили інші вірні міста. Ви висловили сьогодні слова панування, а чи немає у вас слів покори?

— Ми за дорученням принесли смиренні прохання наших людей нашому королю, — відповів посланець.

— Отже, на цьому кінець, — мовив імператор. — Превелебний архієпископе Майнцький, як називають те, що робить Мілан?

— Бунт, — відповів архієпископ.

— А ти, Кельнський? — знову запитав імператор.

— Бунт, — відповів архієпископ Кельнський.

— А ти, Трірський?

— Бунт, — відповів архієпископ Трірський.

— А ви, решта? — запитав імператор.

— Бунт, — відповіли всі в один голос.

— Тож ми мусимо з нашим військом просуватися далі, щоб побачити, чи не змінить Мілан свою думку, — проказав імператор. — А ви, посланці, йдіть звідси. Ясновельможний королю Богемії, ясновельможний герцогу Австрійський, прошу вас: накажіть людям зі свого війська, щоб вони вивели оцих за межі табору неушкодженими.

Король Богемії послав по Вітіко, герцог Австрійський — по Хунрінґа. Обидва прийшли з загонами і повели міланських посланців геть. Від тієї миті почали готуватися до походу на Мілан.

Владислав, король Богемії, зняв свій табір першим і став на чолі війська. Військо спершу рушило на Бланкануґу, а звідти на Кассано, де був великий міст через річку Адда. Дійшовши до річки, побачили, що міст зруйновано, а розвідники доповіли, що всі інші мости поблизу давно вже зруйновані.

Отже, імператор став табором коло зруйнованого мосту, за тисячу кроків від нього вгору проти течії став король Богемії, його брати Дипольд і єпископ Даниїл. Решта князів і панів розташувалися трохи поодаль ззаду.

Вода в Адді внаслідок злив високо піднялася, а на тому березі стояло понад тисячу добре озброєних міланських воїнів, була ще велика юрба лучників і метальників. Оскільки обидва війська стояли на протилежних берегах, міланці зі своїх катапульт метали стріли, списи, каміння.

Імператор зібрав князівську раду. У великого мосту була зруйнована тільки одна частина: та, що прилягала до ворожого берега. Вирішили з мостових конструкцій, які були в обозі, і з деревини дерев і будинків, де натраплять на них, відбудувати зруйновану частину. Треба збудувати катапульти, щоб метати стріли та каміння у ворогів, які стояли навпроти, і під тим захистом можна було б легше працювати на мосту. Тим часом треба пильно дослідити берег, чи немає десь броду для вершників або якоїсь іншої сприятливої обставини для перетину річки.

Двадцять третього дня місяця липня Вітіко в супроводі Урбана й Матіаса, а ще Одолен, Велислав, Богдан, Сезима, Богуш, Бенеда і Бернард, син простого чоловіка Собеслава, поїхали на розвідки, але нічого не знаходили. На луці коло Корнельяно неподалік від табору Владислава річка текла спокійніше, і Одолен сказав:

— Тут наші вершники, певне, перепливуть, тоді ми вдаримо ворогу в спину, і нам наче з неба впаде незрівнянна перемога.

— Мій кінь переправить мене на той бік, — мовив Вітіко, — лісові коні перепливуть, а коли й інші коні матимуть силу, справді може статися те, що ти кажеш, і тоді буде змога збудувати міст через річку.

— Я легко перепливу, — запевнив Велислав.

— І я! І я! — загукали решта.

— А щоб усі вершники нашого короля побачили, що це можливо, — крикнув Одолен, — я одразу заїду в річку й перепливу її. А ви розкажете королю й покажете всьому війську.

Тільки-но він проказав ці слова, всі побачили, як у річці пливе щось схоже на живу істоту. Невдовзі вже роздивились конячу голову, а на шиї коня — голу людську руку і людське тіло поряд із кінським тулубом. Кінь і людина підпливли ближче, і невдовзі на берег посеред людей Вітіко виїхав голий вершник на буланому коні.

— Вольф! — гукнув Вітіко.

— Я привів собі коня, — мовив Вольф, трусячись на коні, — тепер він належатиме мені. Там були вершники і прив’язали своїх коней до дерева, на мить пішли дивитися на щось, я скинув одяг, переплив на той бік і взяв коня.

— Де ті вершники? — запитав Богуш.

— Далі проти течії, я сплив униз, щоб вони вже не бачили мене, — відповів Вольф.

— Тож іди по свій