Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Залежні, бо не визволились від власних гріхів. Знаю це по собі. Я теж у тій гріховній неволі довгі роки жила. Все лиш себе бачила, а не других, про рідний край не дбала, хотіла, щоб на моїм стало, хоч би світ перевернувся догори дном. А це гріх, це великий гріх, Мотре. Таких грішників у нас дуже багато, і тому ми й помремо, мабуть, у неволі, бо Господь закаменілих грішників тяжко кара.

Знову дриґнули мури, двері відчинилися і зачинилися нараз, шибки у вікнах задзвеніли, замок ніби заскреготав з болю зубами.

— Бачиш, — влучають, — сказала Любов Федорівна, наслухуючи, чи не валиться мур. Але мури заспокоїлися, куля, мабуть, загрузла в камінню, не перебивши стіни. Любов Федорівна перехрестилася. — Ще не та, дякувати Богові, ще ми живі. Тут, Мотре, щонайважніші папери. Заховай їх. Ти краще знаєш замок і його таємні сховки, ніж я.

Мотря прийняла збиток і за пазуху уткнула.

— Та ще слухай і затям собі добре. В нашім саді, від головної дороги біля третьої стежки направо, від третьої липи кроків двадцять і три закопаний мій клад: золото й дороге каміння і дещо дзвінкого гроша. Якщо Господь покличе мене на свій суд, а тебе оставить живою, добудь його. Оздоби церквам і бідним роздай, по половині, а гроші поклади в гетьманський скарб. Скажи, це на потреби державні, нашої, Української держави. Завинила я перед нею багато, може, хоть малу частину того довгу сплачу. Совість не дає мені спокою. Не знаю, хто гетьманом буде, чи залишиться Іван Степанович, чи виберуть нового. Хто б не був, скажи, що Любов Федорівна вітає його й бажає йому всякого добра, щоб жив і регіментував Україні на славу.

— Що це ви, мамо? Відженіть чорні думки. Обом нам небезпека одна. Як згинемо, то згинемо обі.

— Я стара, мені все ближче до смерті, ніж тобі, тому й готуюся до неї. От, може, за хвилину побіжиш куди, до хорих, або на мури, може, й не побачу тебе, тому й говорю. Не забудь, доню, не забудь!

І мати обіймила доньку, пригорнула до грудей й зимні уста притулила до її гарячого обличчя. Цілувала. Довго, сердечне, за всі часи. Материнська любов, здержувана гордощами великої і багатої пані, впоминалася тепер, в цей тривожний мент, о свої потоптані права. Нараз вся мебель спалахнула червоною луною. В городі почувся шум, луск і крик. Мотря кинулася до вікна. Глянула й закрила його важкою занавісою.

— Побіжу, довідаюся, що там таке, не тривожтеся, мамо!

Побігла. Любов Федорівна осталася сама. "Певно, москалі здобули Батурин", — прийшло їй на гадку. Чекала, коли впадуть до неї і зарубають її, жінку покараного царем на смерть Василя Кочубея і матір Мотрі Чуйкевичевої, котрої муж пішов з гетьманом до шведів і котра залишилася в Батурині й обороняла його.

Здивувалася, бо Мотря не вернулася стривожена, не тягнула її кудись у підземелля, щоб перед ворогом спасатися утечею таємними хідниками, а спокійне посадила її на шкурятяній старосвітській канапі і просила не турбуватися.

— Це міщани підпалили свої хата, — казала. Любов Федорівна не вірила своїм ушам. Хто чув, щоб люди сповна розуму палили свої домівки?

— Так, мамо, палять, бо треба. Треба, щоб ворог знав, що батуринці на все готові, що їм нічого щадити й жалувати, що в них тільки й діла, що оборона замку.

Любов Федорівна терла рукою чоло, ніби будилася зі сну.

— Батуринці Батурин палять, — шептала зів'ялими устами. — Самі його палять, щоб ворог не мав що палити. Значиться, вони дійсно хочуть його обороняти до останку, згинуть, а ворога в город не пустять. Значиться... — і вона припинилася на хвилину. Те, що хотіла сказати, було надто страшенне, щоб вимовити зразу, не привикнувши до нього, не переконавши перед тим самої себе, що воно потрібне, конечне, неминуче, це слово і діло, що за словом піде.

— Значиться... Мотре! Ходім! — сказала, беручи доньку за руку.

Мотря не допитувалася, може, догадувалася намірів мами.

Як вийшли на замкове подвір'я, мимохідь зупинилися. Обдало їх гарячом, згаррю, чадом. Батурин горів.

Горів їх рідний город, підпалений руками своїх власних мешканців. Ця гадка збільшувала грозу пожару. Не могли освоїтися з нею. Коли б ворожі стрільна підпалили дахи і стріхи батуринських будинків, старих, дорогоцінних стариною, і новіших, побудованих чималою витратою труду та гроша, так це було б звичайне та природне, а так...

Хвилину стояли на кам'яних сходах, щоб привикнути до того, що нараз побачили перед собою. Долонями заслонювали очі. Іскри летіли на них. Струшували їх з волосся і з одежі. Дими спиняли віддих. Задуха била з города, як з велетенської печі. Чути було тріск, ломіт, гук. Валилися дахи й димарі. Поломінь притихала на хвилину, то знов з більшою силою виривалася з хат і домів, крізь челюсті обезвічених вікон, і крізь вирвані двері й огненними язиками, червоними хвилями, гарячими стовпами підлітали вгору. до хмар, до сонця, до самого Бога, як самопальная жертва, як автодафе. Зробилося гарячо, немов це не пізня осінь, а літнє полуднє. У воздусі, як огненні птахи, літали ґонти, горючі тріски, відірвані від вікон, дівочими руками так пильно й гарно мережані й вишивані занавіси. Горючі книжки вискакували вгору, високо понад дерева, розтвиралися і, як червоні вірли, втікали від пожежі.

— Ходім! — сказала Любов Федорівна, притулюючися до доньки.

— Куди? — питала її Мотря. До нашого двора.

— На замковім подвір'ю?

— Ні, до нового. Ходім.

За димами не бачили дороги. Пожар знівечив план міста Пускалися в добре їм відому вулицю, котрою проходили не раз, і мусіли завертати в другу, бо тамтою ніяк було пройти Полумінь через дорогу подавала собі руку, горіли й валилися ткни, плоти, паркани, високі дубові брами, тесані сокирами дідів, останні свідки їх загарливої праці. Деякі хати вже дотлівали. Сторчали огненні кістяки, димар, як обсмалений хребет, недотлілі крокви, як ребра, дубові сволоки, як руки, опущені в безсиллю і в розпуці. Ще хвилина, луск, тріск, гук кістяк валився на постелю з диму, сажі, з румовища. Так гарячо було, що шибки з вікон топияися й котилися блискучими кулями. Ніби город плакав останніми, жгучими сльозами. На подвір'ях,