Льодовик - Олександр Казимирович Вільчинський

Північний вітер, який услід за «Братами Гадюкіними», деякі наші телевізійні приколісти називають «вітром пєрємєн», тепер, у травні, буває, чергується зі старими добрими західними та північно–західними вітрами, які приносять і до Києва дощик.

— Та хай його, той дощик! — скрушно зітхає Мамонт. — Хоч би іще раз під літню зливу! Тепер уже навряд чи, — видно, перебирає в голові якісь давні спогади.

— Ага, наші знову без світла, — поправляє русу косу до пояса Валюша.

Звичайно, це вона сказала зайве про «наших». Але поки Петруня це переварює, я переводжу розмову на дальшу перспективу.

— Справжні проблеми почнуться так через… сто–сто п'ятдесят мільйонів років, — кажу я. — Вулкани, землетруси, тайфуни — щодня! І через двісті п'ятдесят, коли всі континенти: обидві Америки, Африка, Австралія і навіть Антарктида — знову об'єднаються довкруж Євразії… Так уже було, цей цикл повторюється на Землі приблизно кожні п'ятсот мільйонів років. А коли всі континенти знову злипнуться в один, життя на землі стане зовсім нестерпним. Так що у нас і не так багато часу, аби щось придумати, якихось сто мільйонів років!..

— Це якщо нас до того не знищить метеорит! — кидає Петруня, у цей момент він переглядається з Нонною і закочує очі.

Він це щоразу робить, коли я починаю про далеку перспективу. Зате Валюша завжди уважно слухає.

— Ну, метеорит — це трохи інша історія… — якщо вже добивати, то добивати, вирішую я.

— Добре, що ми до цього вже не доживемо, — так само серйозно зауважує Валюша.

— А мене в Австралії раз павук налякав. Такий великий і сірий завис прямо над дверима, — тепер уже Ноннина черга нас лякати, а чи віддаватися ностальгійним спогадам, що, зрештою, у її виконанні часто одне й те саме. — Я телефоную до однієї знайомої, там у мене була така хороша подруга, а вона каже: якщо сірий — не бійся! Він не вкусить. Гм! Попробуй не бійся! До речі, якщо там якийсь павук укусить, то треба запам'ятати, який саме. У лікарні вам одразу покажуть зразки, бо від кожного інакшого — інакше лікування!..

— Хіба там на них не полюють? Бух–бух! — прикидаюсь я ідіотом, просто дуркую.

Я люблю, коли Нонна починає щось таке про Австралію. Про тих австралійських павуків, тарганів, крокодилів, змій, акул або просто про свою роботу на шоколадній фабриці у Сіднеї в якогось російського єврея, бо завжди можна вставити і своє слівце. А Петруня щоразу відпускає той самий жарт, мовляв, скількох шоколадок недорахувався той єврей, і все це осіло на смажких Нонниних сідницях!

— А що, подобаються? — кокетує Нонна.

— Нонночко, я тебе сьогодні просто з'їм! Разом з тортом! — так само щоразу обіцяє Петруня.

На відміну від Нонни, Валюша під час наших посиденьок намагається клеїтися до мене, але я пас. Бо там, де працюю, намагаюсь не заводити романів, до того ж вона мені не подобається, та й незаміжня ще. Нехай ще пошукає свого щастя.

— Хіба ми були б поганою парою, скажи, Нонно? — зазвичай саме до кухарки апелює Валюша, і в такі моменти її напускної серйозності вже як і не бувало.

— Я б тебе просто задушив, на другий же день! — відповідаю я їй. — З ревнощів, звичайно.

За ці півтора року, що ми тут разом, у кожного своє місце і вже звичні за кожним нашим застіллям ролі (було б бажання, а привід завжди знайдеться). І до цього місця, коли я сказав про свої ревнощі, все також було як завжди.

Правда, торт із ковбасою цього разу Петруні не вдався. Він скропив його ямайським ромом, а мені ж зась… Тому й торта я не їв.

— Ну добре, поїхали тоді купатися або десь посидимо у центрі! — раптом зривається із–за стола Петруня. — Знаю в одному дворику в районі Хрещатика пристойну забігайлівку.

— Я по забігайлівках не ходжу, — поправляє свою косу до пояса Валюша, хоч її ще ніхто й не запрошував.

— А тебе ніхто й не запрошує, — дещо грубувато відповідає їй Петруня, на те він і Мамонт.

— Якось грубувато ти з дамою, — кажу я йому наче між іншим.

— Поїхали купатися у Гідропарк, як тоді! Як справжні моржі! — пропускає мої слова повз вуха Петруня. Може, і даремно я йому подарував аж цілого «Джона Вокера», краще було б льодоруб!

— Ні, хлопці, у мене сьогодні басейн! — якось майже радісно зоцкає Нонна, і ледь помітні вусики в кутиках її пухких губок вмить стають дуже помітними. Чи це мені просто здається?

— Нонночко! Як же без тіб'я? — намагається згребти її в обійми Петруня, але вона вправно вивертається.

— А ось так, без мін'я… — хихоче наша життєрадісна кухарка і вже шпацірує до дверей. — Ніззя! — відмахується від обіймів Петруні.

— Без тіб'я? — повторює він.

— Так, без мін'я! — ще голосніше хихоче Нонна.

— Стоп, а як же без кави? — горланить наш Мамонт і кидає погляд на похнюплену Валюшу. — Золотко, ізвіні!

Валюша тим часом дістає із сумочки тонку цигарку і робить мені якісь знаки, але я вдаю, що не помічаю.

— Каломбо! Пішли мені припалиш, — киває вона на вихід.

Мене вона також називає Коломбо, але через «а».

— Можете курити тут! — кидає Петруня. — Ну, давайте ще по одній, поки кава буде готова! — наливає він собі і Нонні по повній і хоче налити Валюші, але вона забирає свою чарку зі стола.

— Дякую,