Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс
Це був успіх не лише Мазепи, а й усієї Гетьманщини, яка після довгих десятиліть Руїни знову здобула кордони, як у часи Богдана Хмельницького. Ось чому настрій у Мазепи був просто чудовий. Він об’єднав – ну, майже об’єднав – всю Україну. Це добрий початок до остаточного об’єднання розшматованої батьківщини. Козаки і старшина, для якої це був подвиг Мазепи, зустрічали гетьмана просто захоплено – нарешті вони мають верховоду, який не на словах, а на ділі дбає про Україну. І сам гетьман гордився своїм вчинком, його душу наповнювала урочистість – це лише початок боротьби за повне об’єднання України – дасть Бог, воно збудеться, і Україна назавжди стане єдиною, сильною, і ніякі Польщі й Росії не будуть більше завдавати їй лиха-горя.
Він щиро вірив, навіть аж затято вірив, що бодай колись, а такі часи настануть. Але треба вже сьогодні – ба навіть учора – і завтра-позавтра і завжди все робити, всього себе віддати на вівтар боротьби за Україну, за її волю і кращу долю, щоби вона більше не була чайкою при битій дорозі.
Такою вона йому бачилась і снилась. І в серці болючою скіпкою ятрила і про таку він якось однієї безсонної ночі – а скільки їх у нього таких було! – і вірша склав, порівнявши Україну з чайкою при битій дорозі. І вірша його болючого невдовзі по всій Україні вже як пісню заспівали (його імені, як творця при тій пісні, вже не згадували, бо стала вона народною):
Ой, біда, біда та чайці-небозі,
Що вивела чаєнята при битій дорозі.
Там чумаки йшли, чаєнят знайшли —
Чаєчку зогнали, чаєнят забрали.
А чаєчка в’ється, об дорогу б’ється,
До дороги припадає, чумака благає:
– Ой чумаче, чумаче, ще ж ти молоденький,
Верни мої чаєнята – ще ж вони маленькі!
– Ой не верну, чайко, не верну, небого,
Бо забереш чаєнята, полетиш у поле!
– Не буду летіти, тут буду сидіти;
Буду воли завертати, в пригоді ставати!
– Ой полети, чайко, на зелену пашу,
Бо вже твої чаєнята покидали в кашу!
– Бодай же ви, чумаки, у Крим не сходили,
Як ви мої чаєнята у каші зварили;
Бодай же вам, чумаки, воли похворіли,
Як ви мої чаєнята з кашею поїли;
Бодай же вам, чумаки, воли поздихали,
Як через вас чаєнята навіки пропали.
– Ой чаєчко наша, неправдонька наша:
З маленькими чаєнятьми добра буде каша!
Через цю пісню у Мотрі й лучилася неначе тривожна розмова з батьком. Якось вона наспівувала пісню (чомусь сумно було на душі, хоч молодість мовби суму й не знає) про чайку-небогу, яка вивела діток при битій дорозі, а їх чумаки забрали собі на кашу. Батько й почув та враз до дочки:
– Ей, ей, дівко?! Ти де це таку пісню назнала?
Запитав нібито занепокоєно, хоч раніше на пісні, що їх співала дочка, й уваги не звертав – співає, то й хай співає, аби не плакала. А це, бач, насторожився.
– Де ти, питаю, таку пісню назнала?
Мотря, думаючи щось своє, відповіла:
– Іван Степанович, як учора у нас гостював, навчив.
– Мазепа? Еге, він до віршів та пісень голінний. Гетьман, а вірші та пісні наче який бурсак складає – воно йому ото треба? Хоча гарно тямить се діло, – в батьковім голосі почала відчуватися насторога. – Але кого це він має на увазі під чайкою, що вивела діток при битій дорозі?
– Україну нашу, бо вона в нас як неприкаяна.
– Овва! Гляди, не співай її при людях, бо люди різні. Почують недобрі вуха, донесуть декому… Така пісня може тим, що при владі, не сподобатись.
– Кому?
– Та хоча б московитам.
– А мені – дарма.
Василь Леонтійович пильно на дочку дивився.
– Не дурій, дівко. Мазепа у своїй пісні що має на мислі? Що під отечеською рукою московського царя Україні зле?
– Атож. Вона як чайка на роздоріжжі. З одного боку поляки, з другого – татари та турки, з третього – московити. І всі забирають наших чаєнят, щоби каші з них наварити.
– Це Мазепа має на мислі?
– А ви, тату, про це в нього самі запитайте.
– І запитаю. А ти дивись, вумна дуже стала. Воно ото тобі треба? Гляди, дівко. Як дійде до царя, то за такі пісні тобі капость буде. А разом з тобою і мені перепаде. А я ж – генеральний суддя. Мені треба вухо гостро тримати, щоби у халепу московську не вскочити. А наш народ такий, що вмить донесе.
– Як ми самі не донесемо, – раптом сказала Мотря, – то не дійде до царя.
Кочубей якось дивно глянув на дочку, пробурмотів:
– Кажу, гляди!.. Бо й тобі, як тій чайці-небозі може бути зле. Та й мене московити не похвалять за таку пісню. Донесуть стольнику, а він мене той, на цугундер візьме – влада в Україні у них. І Мазепу не похвалять. Він хоч і гетьман, при булаві, але як ми, так і він під царем ходить та під його воєводами.
Тепер вже Мотря з подивом глянула на батька, але нічого не сказала, тільки сумно так, сумно проспівала:
Ой горе тій чайці-небозі,
Що вивела діток при битій дорозі…
Подвигом Мазепи пишалася й Мотря Кочубеївна. Її вже зачарували і його чоловіча сила, розум ясний і гострий, влада, що її він міцно тримав у руках. Вона була дівчиною освіченою, добре зналася в літературі (недарма ж гетьман в якості дарунків завжди надсилав їй «книжечки»), та й ерудиція і начитаність Мазепи, його любов до книг теж подіяли на неї. До всього ж гетьман був у неї щиро закоханий. Та й гарно він до неї залицявся. І як наслідок, між гетьманом і дівчиною спалахнув роман серйозний, глибокий, щирий…
А якось гетьман передав їй таку цікаву книжечку, що вона до ранку не могла від неї відірватися, читала й сумувала, сумувала й раділа – яка ж бо любов, виявляється, є в інших країнах!
Хоч і трагічна, але ж така захоплива.
«Трістан та Ізольда» [9] книжечка називалася. Не книжечка, правда, а зшиток саморобний. Іван Степанович про тую любов з німецької для неї переклав, по-своєму скомпонував, зшив аркуші і вийшла книжечка.
Вже й другі півні проспівали перед зорею, ось уже й треті
