У черзі за святою водою - Євгенія Анатоліївна Кононенко

артишоки, сир подаватимуть послідовно, а на каву з коньяком запросять до іншої кімнати, то на вкраїнський святковий стіл страви наставляють густо, так, що не лишається вільного місця, — стіл аж ломиться від наїдок. Українська харчова традиція не виховала правдивих тонких гурманів, які отримують справжню насолоду, споживаючи лише одну страву. Хоча, можливо, окремо взята страва, приготовлена українською жінкою, задовольнить найвибагливішого гурмана.

Отже, мова про українську їжу знову приводить до розмови про українську жінку. Що ж таки змушує наших господинь так самовіддано накривати столи, вкладаючи душу у кожну страву, додаючи до кров’янки мало не власної крові? Підсвідомий опір тоталітаризму? Свідоме прагнення зберегти народні традиції, чи не так народні, як сімейні? Неможливість по-іншому виразити свою жіночу сутність? Бажання від’їстися самій і нагодувати діточок за всі тяжкі часи, які були і які ще будуть? Чи просто прагнення догодити гостям або власному чоловікові?

Вміння готувати традиційно дуже цінується в укра­їнській дружині. Мало не сакрального значення набуло вміння солити огірки. Пересічний українець навряд чи дегустуватиме коштовний коньяк чи вино, але чи покладено у соління листя хрону — визначить неодмінно. А коли за столом гості похвалять, — мовляв, які чудові огірки солить дружина, — то господар неодмінно скривиться й скаже, що матінка со­лить значно краще, а вже покійна бабуся... Кулінарні якості майбутньої дружини здавна цінуються значно біль­ше, ніж еротичні. З одного боку, таке ставлення в народі нібито засуджується — згадаймо пісню «Беріть собі дівчину, віддайте пироги». Або й на трагічнішому рівні — як у вірші В.Симоненка «Піч» (теж явище популярної культури). Не одна жіночка-хазяєчка пролила сльозу над тими жа­лісними рядками. Але, з іншого боку, таке ставлення українця до українки заохочувалося. «Ой, і лихо ж мені із таким коханням, без гарячих млинців нема залицян­ня», — співається в іншій народній пісні. Витоки й тут лежать у давній традиції: збираючись на вечорниці, дівчата дбали не лише про намисто й сережки, а й про те, щоб принести власноручно спечений пиріг.

Без сумніву, тяжка домашня робота, основну частину якої складало приготування їжі, «заїла життя» не одній жінці, зав’язала світ не одній творчій натурі. Такий стан справ здавна викликав обурення — і не стільки серед самих пригноблених домашнім побутом жінок, скільки серед народницької інтелігенції, яка вважала себе виразником інтересів при­гноблених. На противагу патріархальному іміджу жінки — куховарки великої родини — в народницьких колах плекалася думка, що смак до їжі — низьке, мало не ганебне почуття, притаманне недалеким тупим людям. Виявом цих настроїв є хоча б той факт, що у творах Лесі Українки, П.Мирного, М.Коцюбинського відсутня кулінарна тема — окраса «Енеїди» чи «Пана Халявського». Цю ж традицію підхопила і радянська українська поетеса Ліна Костенко. Розвиваючи і поглиблюючи тему конфлікту Мавки і Килини, Костенко проводить ту думку, що жінка, яка вправно куховарить, є духовно бідною і мало не розумово відсталою. «Пече, скубе, затовкує і смажить» Галя Вишняківна — на противагу Марусі Чурай, яка складає пісні. Варто зауважити, що деякі автори антикухонних творів у побуті добряче любили попоїсти (якщо судити не по їхніх творах, а за листами і спогадами).

Ну, а уславлені традиційні українські страви, від яких ми почали,— чи існують вони в нашому побуті? І так, і ні. Коли в гості зайде якийсь іноземець — а в пострадянський час це трапляється з багатьма — обов’язково всі порадять: навари борщу, наліпи вареників. Що ще є питомішим, більш українським? На світі борщ не є харчовою візитівкою України, як-от стейк, камамбер чи спагеті є харчовими емблемами відповідно Англії, Франції та Італії. України в світі взагалі не знають, а борщ вважають стравою російською. За іронією долі навіть наші вареники в Польщі, а відтак і на Заході називають «Pіеrogі Ruskіe». Але для сусідів-росіян українці — то люди, які готують «зовсім не ті» страви. В російських родинах борщів не варять, хоча буряки й томат там купити неважко. Втім, борщ охоче їдять у гостях у тих сім’ях, де «жена хохлушка».

Недомашні напої

Добре відомо, що спрага страшніша за голод. Без їжі людина існуватиме значно довше, ніж без пиття. Це з погляду біології. А в процесі розвитку культури така природна функція, як тамування спраги обросла численними традиціями, набуло ритуального, а то й містичного значення.

Часто доводиться пити поза домівкою — в дорозі, під час мандрів. У міфічні часи якщо хтось пив в дорозі з незнайомого джерела, з ним неодмінно мусило щось трапитись — або починав розуміти мову тварин, або й сам ставав козлом. Вирішального значення набував кухлик криничної водиці, що його дівчина давала парубкові. А якщо парубок діставався княжих покоїв, його частували мед-пивом, і в цьому теж був сакральний зміст.

У давні, але вже історичні часи український селянин поза домівкою пив переважно горілку. Парубки до шинку не ходили але одружені дядьки вчащали неодмінно: для спілкування з односельцями, а то й із чортом (згадаймо гоголівську корчму). А червоне вино у церкві ставало Кров’ю Христовою.

У містах існували не лише шинки, де п’ють горілку, а й чайні, кав’ярні, де збиралися і купці, і літератори, й актори, й інші городяни, що потроху лаяли існуючий лад, потроху хвалили себе як основних опозиціонерів, а головне — спілкувалися.

Міняються часи, міняються напої. Коли сучасний го­родянин вирушає у щоденні мандри, не поїсти поза домівкою іноді вдається, але нічого не випити — просто неможливо. Від середини 70-х років у великих містах України універсальним для певної верстви напоєм, що сприяв рятівним паузам серед біганини буднів, стала КАВА. На той час ця «чорна, як диявол і солодка, як цілунок» рі­дина давно стала особливим напоєм для усієї Європи, а з масовим встановленням угорських кавоварок в гастрономах і кондитерських завоювала Україну.