Марія Стюарт - Стефан Цвейг

Марія Стюарт — саме це надає її постаті такої романтичності — стоїть і гине за минулу, застарілу справу як останній відважний паладин. Вона лише кориться формотворчій волі історії, коли, спрямована в минуле, політично пов’язується тільки з тими державами і силами, що вже перейшли свій зеніт: Іспанією і папством, тим часом як видюща Єлизавета посилає своїх послів у найдальші країни, в Росію та Персію, і з прозірливим чуттям спрямовує енергію свого народу до океану, немов здогадуючись, що саме на нових континентах слід збудувати опори майбутнього світового панування. Ма­рія Стюарт твердо наполягає на традиційному, вона не виходить за рамки династичного розуміння королівської влади. На її думку, країна пов’язана з володарем, а не володар зі своєю країною; власне, всі ті роки Марія Стюарт була лише королевою Шотландії і ніколи не була королевою для Шотландії. В сотні листів, які вона написала, йдеться тільки про зміцнення та розширення її особистих прав, але немає бодай одного листа, де б ішлося про добробут народу, про сприяння торгівлі, про судноплавство і збройні сили. Як її мовою в поезії та спілкуванні все життя була французька, так і її думки та почуття ніколи не стали шотландськими, національними; вона жила й загинула не за Шотландію, а тільки за те, щоб бути королевою Шотландії. Зрештою, Марія Стюарт не дала своїй країні нічого творчого, крім легенди свого життя.

Це прагнення Марії Стюарт стояти над усім неминуче мало обернутись у стояння одинцем. Сміливістю та рішучі­стю вона особисто була незмірно вища від Єлизавети. Але Єлизавета боролася проти неї не сама. Внаслідок властивого їй чуття невпевненості вона вчасно зрозуміла, що їй треба зміцнити свою позицію, зібравши коло себе спокійних і прозірливих людей; навколо неї під час цієї війни стояв цілий генеральний штаб, вона вивчала тактику і практику і, ухвалюючи важливі постанови, стереглася мінливості та неспокою свого темпераменту. Єлизавета змогла створити навколо себе таку довершену організацію, що й сьогодні, коли минули сторіччя, майже неможливо відокремити її особисті дії від колективних дій єлизаветинської доби, тож незмірна слава, пов’язана з її ім’ям, поширюється й на анонімні дії її видатних радників. Якщо Марія Стюарт — лише Марія Стюарт, Єлизавета завжди представляє Єлизавету плюс Сесіла, плюс Лестера, плюс Волсінґема, плюс енергію всього свого народу, і навряд чи можна розрізнити, хто був генієм того шекспірівського сторіччя: Англія чи Єлизавета, бо ж вони сплавилися докупи в одну чудову єдність. Ніщо не дало Єлизаветі такого високого становища поміж монархів тодіш­ньої доби, як те, що вона прагнула бути не володаркою над Англією, а тільки управителькою англійської народної волі, служницею національної місії; вона зрозуміла хід часу, що вів від автократії до конституціоналізму. Єлизавета з власної волі визнає нові сили, які формуються завдяки трансформації суспільних станів, розширенню світу в процесі відкриттів; вона сприяє всьому новому, цехам, купцям, грошовитим людям і навіть піратам, бо вони прокладали Англії, її Англії, шлях до панування на морях. Єлизавета безліч разів жертвує (чого ніколи не робила Марія Стюарт) своїми особистими бажаннями задля загальних інтересів, добробуту країни. Адже найкращим способом порятунку від душевної скрути для неї завжди була можливість поринути в творчу діяльність; своє нещастя як жінки Єлизавета перетворила в щастя своєї країни. Увесь свій егоїзм, усе своє жадання влади жінка, що не мала ані дітей, ані чоловіка, перетворила в турботу про країну; її найшляхетнішим честолюбством було прагнення стати видатною для нащадків завдяки величі Англії, і тільки для цієї майбутньої великої Англії вона жила по-справжньому. Жодна інша корона не вабила її (натомість Марія Стюарт із радістю обміняла б свою на будь-яку кращу), і, якщо Марія Стюарт велично сяє в сучасності, теперішньої миті, Єлизавета, ощадлива і далекозора, всю свою силу присвятила майбутньому рідної країни.

Аж ніяк не випадково, що боротьба між Марією Стюарт і Єлизаветою вирішилася на користь прогресивної і спрямованої до світу королеви, а не спрямованої в минуле лицарської королеви; з Єлизаветою перемогла воля історії, яка штовхає вперед, скидає позаду віджилі форми, немов пусту шкаралущу, і творчо випробовує свою силу щоразу в чомусь іншому. У своєму житті Єлизавета втілювала енергію країни, яка праг­не вибороти своє місце у світі, а з загибеллю Марії Стюарт гине пишно і героїчно лише лицарська минувшина. І все-таки кожна з обох жінок досконало реалізувала в цій боротьбі сенс свого життя: Єлизавета, реалістка, перемогла в історії, Марія Стюарт, романтик — у поезії та легенді.

Ця конфронтація велична в просторі, часі й своїми по­статями, — якби ж тільки спосіб її провадження не був таким жалюгідно дріб’язковим! Адже, незважаючи на свій видатний формат, обидві жінки лишаються все-таки жінками і не можуть подолати властивої своїй статі слабкості провадити ворожнечу не відверто, а завжди тільки жалюгідно й підступно. Якби замість Марії Стюарт і Єлизавети стояли навпроти один одного двоє чоловіків, двоє королів, одразу ді­йшло б до гострого конфлікту, до відкритої війни. Претензія гостро постала б проти претензії, сміливість проти сміливості. Натомість конфлікт Марії Стюарт і Єлизавети позбавлений ясної чоловічої відвертості, це котяча бійка, підкрадан­ня і чатування з прихованими пазурами, підступна і наскрізь нечесна гра. Обидві жінки чверть сторіччя ненастанно брехали одна одній і ошукували одна одну (проте насправді навіть на секунду не піддаючись ошуканству). Вони ніколи не дивляться вільно й чесно одна одній у вічі, їхня ненависть ніколи не стає відвертою, щирою і виразною, вони зі сміхом, лестощами і лицемірством вітають та обдаровують одна од­ну, зичать навзаєм щастя, тоді як кожна потай тримає ніж за спиною. Ні, хроніка війни між Єлизаветою і Марією Стюарт не згадує ні про які битви на кшталт описаних в «Іліаді», ні про які славетні ситуації, це не героїчна пісня, а мерзенний розділ із Макіавеллі, хоч і напрочуд цікавий психологічно, проте морально огидний, бо це двадцятирічна інтрига, що ніколи не була чесною, дзвінкою війною.

Ця нечесна гра починається одразу з початком шлюбних переговорів Марії Стюарт, коли на сцену вийшли високі претенденти. Марія Стюарт дала б згоду вийти заміж за будь-кого, бо жінка ще не прокинулася в ній, і тому вона не втручається у вибір. Вона б охоче взяла собі за чоловіка п’ятнадцятирічного хлопчика Дона Карлоса, хоча чутка змальовує його як лихого і скаженого юнака; з