Марія Стюарт - Стефан Цвейг

одна з обох суперниць завдяки шлюбу підніметься вище, трон другої почне невпинно хитатися, якщо одна шалька терезів піднімається вгору, друга має опуститися. Марево начебто дружби між Марією Стюарт і Єлизаветою може існувати тільки так довго, поки обидві неодружені, одна просто королева Англії, а друга просто королева Шотландії, а коли рівновага зсунеться, котрась із них стане могутніша, переможе. Проте рішуче стоїть гордість проти гордості, жодна королева не хоче поступитися суперниці, — і не поступиться. Тільки боротьба на життя і смерть може покласти край цій страхітливій плутанині.

Для пишно поставленої вистави цієї боротьби між сестрами історія двох суперниць обрала найбільший формат. Обидві, і Марія Стюарт, і Єлизавета, надзвичайно і незрівнянно обдаровані. Поряд із їхніми енергійними постатями решта тогочасних монархів — по-чернечому зашкарублий іспан­ський король Філіп II, по-хлопчачому примхливий французький ко­роль Карл IX, незначущий ерцгерцог австрійський Фердинанд — видаються немов пісними другорядними акторами, жоден з них і близько не сягає високого духовного рівня, на якому ці надзвичайні жінки протистоять одна одній. Обидві розумні, — їхньому розуму часто стають на заваді лише жіночі примхи та пристрасті, — обидві честолюбні аж до несамовитості, вони з найперших юних літ украй добре підготовані до свого високого становища. Обидві вміють взірцево поводитись у своїй представницькій ролі, обидві засвоїли гумані­стичну культуру за доби її найпишнішого розквіту. Кожна поряд із рідною мовою вільно розмовляє латиною, французькою та італійською мовами, Єлизавета, крім того, ще й грецькою, листи обох силою своєї пластичної виразності набагато перевершують листи їхніх найкращих міністрів, листи Єлизавети незмірно барвистіші та образніші, ніж листи її розумного державного секретаря Сесіла, листи Марії Стюарт більш відшліфовані й своєрідні, ніж гладенькі дипломатичні листи Мейтленда чи Морея. Розум, розуміння мистецтва і монарший спосіб життя обох королев можуть заслужити схвалення найсуворіших суддів; якщо Єлизавета породжує захват Шекспіра і Бена Джонсона, Марія Стюарт — Ронсара і Дю Белле. Але вся схожість між обома жінками обмежується лише спільним високим культурним рівнем, і тому тим гостріше постає їхня внутрішня протилежність, яку поети від самого початку відчули й зображували як суто драматичну.

Ця протилежність абсолютна тому, що навіть лінії життя просто-таки геометрично наочно відображують її. Вирішальна відмінність: Єлизаветі було важко на початку, а Марії Стюарт — наприкінці. Щастя і влада Марії Стюарт зростали легко, ясно і швидко, немов ранкова зоря на чистому небі; вона народилась як королева і ще дитиною її вдруге помазали на королеву. Але не менш круто й раптово відбувається її падіння. Доля Марії Стюарт сконцентрована в трьох або чотирьох окремих ката­строфах, отже, сформована суто драматично, — саме тому її завжди обиратимуть за героїню трагедій, — натомість піднесення Єлизавети відбувається повільно й наполегливо (тому слушним для неї може бути тільки широке, суто епічне зображення). Господь нічого не дарував їй і не давав легкою рукою. Ще дитиною її проголосили бастардом, рідна сестра запроторила її до Тауеру, погрожувала смертним вироком, тож Єлизавета спершу була змушена з допомогою хитрощів і рано сформованого дипломатичного хисту виборювати саме своє життя і стерпне ставлення до себе. Марії Стюарт мала монаршу гідність від самого початку завдяки успадкуванню, а Єлизавета була змушена створити її своїм тілом і життям.

Дві такі різні лінії життя неминуче повинні розходитись у різні боки. При нагоді вони можуть перетинатись і накладатись одна на одну, але ніколи не здатні по-справжньому поєднатися. Адже основоположна відмінність — одна народилася з короною, немов із косами на голові, а друга виборювала, здобувала хитрощами, завойовувала своє становище; одна з самого початку була легітимною королевою, а друга мала сумнівний статус — яскраво проступала в кожному поруху та відтінку їхніх характерів. У Марії Стюарт легкість і невимушеність, із якими дісталося їй усе, — зарано! — формують незвичайну легковажність і самовпевненість, наділяють її від­важною сміливістю, що становить і її велич, і згубу. Господь дав їй корону, ніхто не може відібрати її в неї. Вона має правити, а решта — коритися, і, навіть якщо увесь світ сумнівається в її праві, вона палко відчуває панування в своїй крові. Марія Стюарт легко й не вимагаючи доказів проймається нат­хненням, швидко й запально, немов хапаючись за руків’я меча, ухвалює постанови, і, немов безстрашна вершниця, що, смикнувши за вузду, одним стрибком, одним махом долає бар’єри та перешкоди, думає, ніби зможе взяти гору над усіма політичними труднощами і небезпеками самою крилатою хоробрістю. Якщо для Єлизавети владарювання означає гру в шахи, розв’язування головоломок, постійну інтенсивну напругу, для Марії Стюарт — це лише гостра насолода, піднесена радість існування, лицарський турнір. Вона має, як одного разу сказав про неї папа, «серце чоловіка й тіло жінки», і саме внаслідок цієї легковажної сміливості, егоїстичної суверенної зарозу­мілості, що роблять її постать такою придатною для вірша, балади, трагедії, її спіткала передчасна загибель.

Адже Єлизавета, наскрізь реалістична натура, майже ге­ніальний знавець дійсності, здобуває перемогу, власне, завдяки тільки розумному використанню бездумності й дурниць своєї лицарської суперниці. Ясними і гострими пташиними очима — гляньте на портрет Єлизавети — вона з недовірою дивиться на світ, небезпек якого навчилася боятись надто ра­но. Ще дитиною вона мала нагоду спостерігати, як швидко колесо фортуни котиться вниз і вгору і що лише один крок відокремлює королівський трон від ешафота і знову-таки ли­ше один крок веде від Тауеру, цього передпокою смерті, до Вестмінстерського палацу. Тому Єлизавета завжди відчуватиме владу як щось плинне, а все певне — немов під загрозою; обережно і перелякано тримає Єлизавета корону і скіпетр, неначе вони зі скла й можуть будь-якої миті випорснути з рук; власне, все її життя минає в турботі та нерішучості. Всі портрети переконливо доповнюють збережені описи її характеру: на жодному портреті вона не дивиться ясно, вільно й гордо, як справжня повелителька, її нервове обличчя завжди наполохано й неспокійно напружене, ніби вона дослухається до чогось, ніби чекає на щось, на її вустах ніколи не сяє впевнена усмішка. Боязливо й водночас марнославно підносить Єлизавета свій блідий лик над помпезною пишнотою надміру лискучої від діамантів сукні, вона немов мерзне під тією заважкою розкішшю. І ми відчуваємо: тільки-но вона лишається сама, тільки-но з її кістлявих плечей спадає врочисте вбрання, тільки-но зникають рум’яна з худеньких щік, із неї заразом спадає і величність, лишається тільки жалюгідна, розгублена, рано постаріла жінка, самотня людина, що навряд чи може дати раду своїй скруті і ще меншою мірою тямить панувати над світом. Така боязкість, властива королеві,