Марія Стюарт - Стефан Цвейг

узагалі не думає показувати Єлизаветі, тож двірські балачки про графа Лестера — лише обманний маневр, щоб прикрити його справжні доручення в Лондоні. Передусім Мелвілл повинен енергійно домогтися в іспанського посла відповіді, чи Дон Карлос каже своє остаточне «так» або «ні», Марія Стюарт уже не хоче чекати довше. Крім того, він має непомітно вступити в контакт з одним кандидатом другого класу: Генрі Дарнлі.

Той Генрі Дарнлі поки що стоїть на запасній колії: Марія Стюарт тримає його в резерві на крайній випадок, коли всі кращі шлюбні проекти зазнають краху. Адже Генрі Дарнлі — ані король, ані князь, його батька — графа Леннокса — прогнали з Шотландії як ворога Стюартів, а його маєтності відібрали. Але по материнській лінії цей вісімнадцятирічний юнак має в жилах добру потрібну кров, королівську кров, кров Тюдорів: як правнук Генріха VII він перший prince de sang, принц крові, на англійському монаршому дворі і тому може бути гідним шлюбу з будь-якою королевою; крім того, має ще й ту перевагу, що католик. Отже, як про третього, четвертого, п’ятого кандидата завжди йдеться і про юного Дарнлі, і Мелвілл провадить різноманітні невимушені розмови з Марґарет Леннокс, честолюбною матір’ю цього ава­рійного претендента на руку.

Сутність кожної справжньої, доладної комедії полягає в тому, що, хоч у ній усі гравці ошукують одне одного, то все-таки не так досконало, щоб уряди-годи хто-небудь із них не зазирнув на мить комусь іншому в карти. Єлизавета не така простодушна, щоб думати, ніби Мелвілл приїхав до Лондона тільки на те, щоб казати їй компліменти про її коси та гру на клавесині: вона знає, що пропозиція обрати її відставного приятеля навряд чи надихне Марію Стюарт, знає вона й про честолюбство та проворність у справах і своєї любої родички леді Леннокс. Крім того, дещо їй, напевне, повідомили шпигуни. Коли під час церемонії надання лицарського титулу Генрі Дарнлі як перший принц двору ніс попереду королів­ський меч, лукава Єлизавета в раптовому пориві щирості обертається до Мелвілла і каже йому просто у вічі: «Я достеменно знаю, що цей юний хлопець подобається вам більше». А втім, Мелвілл анітрохи не втратив холоднокровності під час цього раптового проникнення в свою таємну сумку. Він був би поганим дипломатом, якби не тямив у мистецтві зухвало брехати в скрутні хвилини. Він лише зобразив презирливу зморшку на своєму розумному обличчі й зневажливо відповів, дивлячись на того самого Дарнлі, про якого тільки вчора вів палкі переговори: «Розумна жінка ніколи не обере такого гарненького, стрункого і безбородого хлопця, що він більше скидається на жінку, ніж на чоловіка».

Чи справді ошукала Єлизавету ця вдавана зневага? Чи вправний захист, до якого вдався дипломат, справді приспав її недовіру? Чи, може, в усій цій справі вона вела якусь ще загадковішу подвійну гру? Хай там як, відбулося неймовірне: спершу лорд Леннокс, батько Дарнлі, отримує дозвіл повернутися до Шотландії, а в січні 1565 року — навіть сам Дарнлі. Отже, Єлизавета посилає, — ми ніколи не знатимемо, з якої примхи чи хитрощів — Марії Стюарт у дім саме найнебезпечнішого кандидата. Цікаво, що цей дозвіл обстоював не хто інший, як граф Лестер, бо й він провадив подвійну гру, щоб непомітно вибратися зі шлюбного зашморгу, який йому виткала володарка. Тепер у Шотландії може жвавенько відбуватися четвертий акт, але випадок раптом переграв усіх гравців. Нитки тієї вигадливої плутанини нараз розриваються, і комедія сватання доходить до приголомшливого і несподіваного для всіх кінця.

Адже політика, ця земна і штучна сила, того зимового дня натрапила на одвічного і стихійного супротивника: претендент, що приїхав із візитом до Марії Стюарт, несподівано знаходить у королеві жінку. Після довгих років терплячого і байдужого чекання в ній нарешті прокинулось її жіноче єст­во. Досі Марія Стюарт була тільки королівською донькою, королівською нареченою, королевою і королівською вдовою, іграшкою чужої волі, слухняним витвором дипломатії. А тепер у Марії Стюарт уперше прориваються справжні почуття, одним рухом вона відкидає своє честолюбство, немов обтяжливий одяг, щоб цілком вільно розпоряджатися своїм молодим тілом, своїм життям. Марія Стюарт уперше дослухається вже не до людей, а тільки до пульсування своєї крові, до бажань і волі своїх почуттів. Отак і починається історія її душевного життя.

Розділ 7. Другий шлюб
1565 рік

Несподіванка, яка сталася тієї миті, — власне, звичайнісінька річ на землі: молода жінка закохалася в молодого хлопця. Природу не можна згнітити надовго: Марія Стюарт, жінка з теплою кров’ю і здоровими почуттями, стоїть на тому повороті літ і долі на початку свого двадцять третього року життя. Як удова вона прожила чотири роки без ніякого серйозного еротичного епізоду, дотримуючись цілком бездоганної поведінки. Але вся стриманість почуттів має кінець: навіть у королеві жінка вимагає коли-небудь свого найсвятішого права: права кохати і бути коханою.

За об’єкт цієї першої прихильності Марії Стюарт — рідкісний випадок у світовій історії — править не хто інший, як її політичний залицяльник — Дарнлі, що за дорученням матері на початку лютого 1565 року приїхав у Шотландію. Цей молодик для Марії Стюарт — аж ніяк не хтось невідомий: чотири роки тому він п’ятнадцятирічним хлопцем приїхав до Франції, щоб у затемненій удовиній кімнаті, де відбувалася deuil blanc, передати співчуття своєї матері. Але відтоді він дуже вигнався, став високим, міцним білявим хлопцем із жіночим гладеньким і безбородим, але й по-жіночому гарненьким личком, на якому двоє круглих дитячих очей трохи невпевнено поглядають на світ: “Il n’est possible de voir un plus beau prince”[13], — описав його Мовіс’єр, та й молода королева визнає, що це “the lustiest and bestproportioned long man”, найпривабливіший і найпропорційніше збудований високий молодик, якого вона бачила коли-небудь. Що ж, вогненній і нетерплячій вдачі Марії Стюарт властиво легко будувати ілюзії. Схильні до мрійних марень люди такого романтичного штибу, як у неї, рідко бачать людей та речі в їхньому справжньому вимірі, а здебільшого тільки так, як прагнуть