Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Може, його вбили ті два працівники книгарні? Спільники, які прибрали підсадну качку, щойно вона перестала бути потрібною, або коли відчули себе в небезпеці, помітивши, що поліція стежить за ними?
– Це була одна з версій, але її відкинули. По суті, непомітно вбити Сальґадо міг будь-хто, присутній на тому вокзалі. Поліціянти уважно стежили за двома книгарями і не помітили жодного прямого контакту між ними й Сальґадо, доки той упав, імовірно вже мертвий.
– А вони не могли отруїти його ще в книгарні, перед тим як Сальґадо вирушив на вокзал? – запитав Леандро.
Цього разу відповіла Алісія.
– Ні. Стрихнін діє дуже швидко, тим паче на літнього чоловіка у, либонь, не найкращому фізичному стані після двадцяти років за ґратами. Між уколом і смертю не могло минути більше ніж одна-дві хвилини.
Хіль де Партера глянув на неї, стримано кивнувши на знак схвалення.
– Саме так, – підтвердив він. – Найімовірніше, що того дня на вокзалі був іще хтось, кого не помітили наші агенти. І саме цей хтось вирішив, що настав час позбутися Сальґадо.
– А що нам відомо про тих двох книгарів?
– Один із них – такий собі Даніель Семпере, син власника книгарні. Другий називає себе Ферміном Ромеро де Торресом. Його особова справа в Цивільному реєстрі [26]має ознаки фальшування. Імовірно, ім’я цієї людини несправжнє.
– Як вони пов’язані з цією справою і що робили там?
– Це визначити не вдалося.
– Ви їх не допитували?
Хіль де Партера похитав головою.
– Знову ж таки, міністр Вальс заборонив. Усупереч нашій позиції.
– А сліди спільника чи спільників Сальґадо вдалося виявити?
– Ми зайшли в глухий кут.
– Можливо, тепер міністр змінить свою думку й дозволить…
На обличчі Хіля де Партери з’явився вовчий вищир досвідченого поліціянта.
– Саме до цього я й хотів вас підвести. Рівно дев’ять днів тому, рано-вранці після балу-маскараду, влаштованого у маєтку міністра в Сомосаґуас, дон Маурісіо Вальс покинув свою домівку в автомобілі разом із начальником своєї особистої охорони, Вісенте Кармоною.
– Покинув? – перепитала Алісія.
– Відтоді ніхто його не бачив і не чув про нього жодних новин. Він зникнув із лиця землі, не лишивши жодного сліду.
За столом запала тривала мовчанка. Алісія шукала очі Леандро.
– Мої люди працюють не покладаючи рук, але на цю мить у нас немає нічого. Так, наче міністр Вальс випарувався, сівши в ту машину…
– А перед тим як піти з дому, міністр не лишив якоїсь записки чи якоїсь підказки, куди він подався?
– Ні, не лишив. Ми схиляємося до версії, що міністр якимось чином – яким нам не вдалося визначити – нарешті дізнався, хто надсилав йому ті погрози, і вирішив з допомогою свого довіреного охоронця зустрітися сам із цією людиною.
– І, найпевніше, потрапити таким чином у пастку, – докінчив Леандро. – «Перед входом до лабіринту».
Хіль де Партера закивав головою.
– А звідки ми можемо бути певні, що міністр не знав від самого початку, хто й чому відправляє йому ці листи?
Тепер обоє, і Леандро, і Хіль де Партера скинули на неї осудливими поглядами.
– Міністр – жертва, а не підозрюваний, – заявив голова поліції. – Не плутайте.
– Як ми можемо вам допомогти, друже мій? – запитав його Леандро.
Хіль де Партера глибоко зітхнув і по якійсь хвилі відповів:
– У мого управління є процедурні обмеження. Нам не повідомляли достатньо інформації про цю справу, аж доки не стало запізно. Я визнаю, що, можливо, ми й припустилися певних помилок, але ми робимо все можливе, щоб розв’язати цю проблему, доки вона не стала публічною. Дехто з моїх керівників гадає, що, зважаючи на природу справи, ваш підрозділ зможе привнести в розслідування щось нове, що допоможе нам вирішити це питання якомога швидше.
– Ти теж так гадаєш?
– Сказати по правді, Леандро, я вже й не знаю, що гадати. Одне я знаю напевне: якщо ми протягом щонайкоротшого строку не відшукаємо міністра Вальса цілого й неушкодженого, Альтея відчинить скриньку Пандори, призначивши на цю справу свого давнього друга Ендайю. А цього не хочемо ні ти, ні я.
Алісія запитально глянула на Леандро, але той ледь помітно похитав головою. Хіль де Партера стиха гірко розсміявся. Очі його були підплилі кров’ю – а може, чорною кавою, – і вигляд у голови поліції був такий, наче за останній тиждень він спав не більше ніж дві години на добу.
– Я розповідаю вам усе, що знаю. Але мені не відомо, чи все те, що розповіли мені, – правда. Я з вами максимально відвертий. Уже дев’ять днів ми працюємо навмання, і кожна година, що минає, – втрачена година.
– Ви гадаєте, що міністр досі живий? – запитала Алісія.
Хіль де Партера опустив очі й довго не відповідав.
– Мій обов’язок – вірити, що так, він живий, і що ми знайдемо його цілого й неушкодженого раніше, ніж бодай щось із цієї історії випливе назовні. Раніше, ніж справу заберуть із наших рук.
– Ми також у це віримо, – запевнив його Леандро. – Не сумнівайся: ми зробимо все, що можливо, щоб допомогти вам у цьому розслідуванні.
Хіль де Партера кивнув, якось непевно позираючи на Алісію.
– Ви працюватимете з моєю людиною, Варґасом.
На якусь мить Алісія завагалася. Вона поглянула на Леандро, шукаючи його підтримки, але її начальник зосередився на своїй філіжанці кави.
– З усією належною повагою, сеньйоре, я завжди працюю сама.
– Ви працюватимете з Варґасом. Щодо цього питання не може бути жодних дискусій.
– Авжеж, – підтвердив Леандро, уникаючи розлюченого погляду Алісії. – Коли ми можемо починати?
– Учора.
На знак голови поліції один із його підлеглих підійшов до столика й подав товстий конверт. Хіль де Партера поклав конверт на стіл і підвівся, не приховуючи, що квапиться кудись-інде.
– Усі подробиці – в цьому досьє. Тримайте мене в курсі справи.
Він потиснув руку Леандро і, ледве чи й глянувши на Алісію востаннє, рушив твердим кроком.
Алісія та її начальник провели голову поліції поглядами, доки він ішов через залу в супроводі своїх людей, а потім знову сіли за стіл. Протягом кількох хвилин вони мовчали. Алісія сиділа з відсутнім поглядом, а Леандро спочатку акуратно розрізав круасан, намастив скибку маслом і полуничним варенням, а потім узявся неквапливо насолоджуватися смаколиком, заплющивши очі.
– Дякую за підтримку, – промовила Алісія.
– Не
