Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– У тому гаражі стояла частина автопарку похоронних служб міста, а також зберігалися труни й пам’ятники. Тоді ще управління муніципальними похоронними бюро перебувало в руках уже згаданого Будинку милосердя, і більшість працівників низової ланки, від грабарів до хлопчиків на побігеньках, зазвичай були людьми, позбавленими Божої ласки: сиротами, колишніми засудженими, жебраками тощо. Одним словом, нещасні душі, які подалися туди, тому що в них не лишилося більше нікого в світі. Алісії, застосувавши свої чималі здібності, вдалося влаштуватися друкаркою в адміністративному відділі. Невдовзі вона дізналася, що коли відбувалися облави, повії переховувалися в гаражі похоронного бюро. Переконати котрогось зі згаданих бідолах дозволити заховатися в одному з катафалків в обмін на свої послуги було неважко. Коли небезпека минала, дівчата, задовольнивши бажання свого рятівника, поверталися на роботу ще до сходу сонця.

– Але…

– Але не всі. Алісія дізналася, що серед усіх цих працівників є один, який відрізняється від решти. Сирота війни, як і вона сама. Його звали Квімет, він мав обличчя дитини й був такий лагідний у поводженні, що вдови хотіли його всиновити й забрати до себе додому. Цей Квімет неабияк тямив у бальзамуванні й підготовці небіжчиків до похорону. Увагу Алісії привернуло те, що він був колекціонером і мав цілий альбом зі світлинами порцелянових ляльок, який зберігав у шухляді свого стола. Він розповідав, що хоче одружитися й створити сім’ю і для цього шукає відповідну жінку, чисту духом і плоттю.

– Імітація?

– Радше примана для жертви. Алісія стала щоночі стежити за ним, і невдовзі її підозри підтвердилися. Коли котрась із тих заблудлих дівиць приходила шукати прихистку до Квімета, він не вимагав від неї розплати тілом, але, якщо дівчина зростом, фігурою і обличчям відповідала його вимогам, він промовляв разом із нею молитву, а потім запевняв, що з його допомогою і допомогою Діви Марії ніхто її не знайде. Найкраща схованка, переконував Квімет, – це труна. Ніхто, навіть поліція, не наважиться зазирнути до труни, щоб перевірити, що там усередині. Дівчата, обдурені його дитячим обличчям і ласкавими манерами, лягали в домовину й усміхалися хлопцеві, коли той опускав віко й запечатував їх усередині. Він чекав, доки вони не помирали від задухи, потім роздягав їх, голив лобок, мив усе тіло від ніг до голови, випускав усю кров і впорскував у серце бальзамувальну рідину, що розходилася звідти по всьому тілу. Перетворивши повій на воскових ляльок, він накладав їм макіяж і вдягав у біле. Алісія також виявила, що весь одяг, знайдений на трупах, походив із одного й того самого весільного ательє на проспекті Сан-Педро за двісті метрів від гаража. Один із його працівників пригадав Квімета й розповів, що не раз обслуговував його.

– Бінґо!

– Квімет проводив із трупами кілька ночей, імітуючи, так би мовити, щось на кшталт подружнього життя, доки тіла не починали пахнути мертвими квітами. Тоді, завжди перед світанком, коли вулиці були порожніми, Квімет вивозив дівчат у одному з катафалків до їхнього нового вічного життя й облаштовував усе так, щоб їх знайшли.

– Матір Божа… Таке тільки в Барселоні може статися.

– Алісії вдалося все це розплутати, ба більше – врятувати останньої миті з труни дівчину, що ледь не стала восьмою жертвою Квімета.

– А чому він це робив?

– Алісія довідалася, що дитиною Квімет цілий тиждень провів зачинений разом із трупом своєї матері в їхньому помешканні на вулиці Кадена, аж доки запах не привернув уваги сусідів. Схоже, його мати вчинила самогубство, випивши отрути, коли дізналася, що чоловік її кинув. Усе це, на жаль, так і не вдалося підтвердити, тому що Квімет наклав на себе руки першої ж ночі в Кампо-де-ла-Бота, лишивши на стіні камери свою останню волю. Він просив, щоб його тіло поголили, помили, забальзамували, а потім одягнули в білий костюм, поклали разом із одною з його воскових наречених у скляну домовину й виставили навічно у вітрині торгового центру «Ель-Сіґло». Начебто його мати працювала там продавчинею. Повертаючись до сеньйорити Ґріс, вона вже має бути з хвилини на хвилину. Може, по чарочці бренді, щоб змити неприємний присмак після цієї історії?

– Останнє питання, Леандро. Я хочу, щоб один із моїх людей працював разом із твоєю оперативницею. Мені не потрібне ще одне таке несподіване зникнення, як у випадку з Ломаною.

– Я гадаю, це помилка. У нас свої власні методи роботи.

– Це не обговорюється. І Альтея зі мною згодний.

– Попри всю мою повагу…

– Леандро, Альтея хотів доручити цю справу Ендайї.

– Це ще одна помилка.

– Тут я з тобою згоден. Тому я переконав його, щоб наразі він дозволив мені діяти по-своєму. Але тільки за умови, що моя людина буде наглядати за твоєю оперативницею. Або так, або Ендайя.

– Зрозуміло. Кого ти думаєш призначити?

– Варґаса.

– Я гадав, що він у відставці.

– Лише формально.

– Це покарання?

– Для твоєї оперативниці?

– Для Варґаса.

– Радше другий шанс.

4

«Пакард» об’їхав площу Нептуна, ледве не тонучи в потоках води, й попрямував вулицею Святого Ієроніма до білого французького фасаду ґранд-готелю «Палас». Автомобіль зупинився перед головним входом, і коли швейцар підбіг із величезною парасолею, щоб відчинити задні дверцята, двійко агентів із Бригади соціальних розслідувань обернулися й поглянули на Алісію почасти погрозливо, почасти благально.

– Тобі можна довіритися, чи доведеться тягнути тебе силоміць, щоб ти не викинула нам якогось коника?

– Не турбуйтеся, я не завдам вам клопоту.

– Даєш слово?

Алісія кивнула. Сідати в машину й висідати з неї завжди було нелегким завданням, але дівчина не хотіла, щоб ті двоє бачили її немічнішою, ніж вона є, а тому з усмішкою проковтнула біль, що пройняв стегно, коли вона підвелася. Швейцар супроводжував її аж до входу, тримаючи над головою парасолю. Здається, ціла армія портьє і прислужників чекала на Алісію, щоб провести її через вестибюль до місця зустрічі. Побачивши перед собою сходи, що вели до величезної їдальні, Алісія подумала, що даремно відмовилася від ціпка. Вона дістала з сумочки блістер і ковтнула одну пігулку. Потім глибоко вдихнула й стала підійматися сходами.

За дві-три хвилини, подолавши кілька десятків сходинок, вони зупинилася, щоб віддихатися, перед дверима до їдальні. Портьє, що супроводжував Алісію, помітив плівку поту, якою вкрилося її чоло. Алісія обмежилася кривою усмішкою.

– Гадаю, далі я вже сама, якщо ви не проти.

– Звісно. Як забажаєте, сеньйорито.

Портьє непомітно залишив її, утім, Алісія знала, навіть не обертаючись, що він не відведе від неї очей, доки вона не зайде до зали. Алісія витерла піт хустинкою і роззирнулася.

До