Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова

Його ніхто не зустрічав і не чекав. Під’їжджаючи до села, подумав, що нікому нічого про себе не писав. І коли вийшов з автобуса, довго стояв на дорозі, вагаючись, куди йти.

Данила пізнавали, посміхалися й вітались. Палиця, на яку спирався, у багатьох викликала співчуття. Мимоволі вдивлявся в обличчя односельців — вони були зацікавлені чи заклопотані, але без того страху й підозрілості, які з’являються, коли поруч війна. Невпевнено стояв на рідній землі, зі щемливим відчуттям радості.

Надіявся, що першим, кого зустріне вдома, буде Маріуца, та біля двору на батька чекав колгоспний легковик, до якого той уже виходив із хвірточки. Син побачив його, і недобрий холодок ворухнувся коло серця, та він ішов, налягаючи на палицю. Батько теж його побачив і спочатку не зрозумів, хто йде. А потім на якусь мить суворе обличчя стало розгубленим. Лише на мить — розгублення змінилося холодною маскою відчуження, коли Григорій зрозумів, що бачить сина.

Образа на батька, яку Данило болюче відчував, коли нерухомий лежав у госпіталі, з новою хвилею піднялася в грудях, переходячи у ненависть. Мовчки підійшов і став перед ним, не в змозі вимовити «здрастуй». Втупився в очі, не приховуючи у своєму погляді нічого з того, що робилося в душі. Батько теж не приховував нічого, і вони мовчки стояли один проти одного, наче закляті вороги.

Нарешті першим обізвався Григорій.

— Відслужив, значить? — і в його голосі була не тільки зневага, а й докір.

— Як бачиш, — видавив із себе Данило.

— Що я бачу? Нічого я не бачу — покажи документи, може, ти з армії втік, — нетерпляче простягнув руку і так стояв, поки Данило не дістав із нагрудної кишені документи. — Інвалід першої групи, — прочитав уголос, підняв на сина очі: — Каліка, і тепер на мою шию?

— Ні, тату, — Данило вимовив «тату» і здивувався. — Я ненадовго, тільки побачитися.

— Ну, йди, побачся, — відступив Григорій із дороги, даючи сину пройти.

Але Данило повільно поклав документи до кишені й не рушив із місця. Тільки підняв голову на хату, деякий час дивився, потім мовчки повернувся і повільно пішов назад, важко налягаючи на палицю.

— Сина не пустив додому, виродку! — почув позаду розпачливий голос Маріуци. — Щоб твоя душа довіку горіла у пеклі! Данило, онучку, вернись! Вернися, хіба ж я тобі не рідна, хіба ж я тебе не виглядала в усі вікна? — і стара жінка захлинулася плачем.

Дань обернувся і завмер — Маріуца була зовсім сивою і в такому зношеному одязі, якого він ніколи не бачив на ній раніше. Важко дихаючи, підійшла, обняла й заголосила.

— Ну, куди ти, куди? — плакала уголос. — Я ж ночей не спала, все думала, що воно там із тобою таке, що моя душечка печеться, мов на сковороді. Кину на карти, а вони всі чорні. Хоч би вісточку яку прислав, — дорікнула жалібно. — Ходімо до хати.

Менші діти обступили старшого брата і, перебиваючи одне одного, розпитували про справжню війну, поки Маріуца лаштувала на стіл. Марти вдома не було, і Данило радів, що не зустрінеться з мачухою.

— Нікуди ти не підеш, — розсердилася Маріуца, щойно він подякував і підвівся з-за столу. — Я тебе нікуди не пущу.

Данило на те сумно посміхнувся:

— Ти ж не хочеш, щоб він мене вигнав із хати проти ночі. І сам я не хочу.

— Не вижене, — перебила його баба. — Твій батько не такий дурний, щоб виганяти на поговір селу. Ти ж не якийсь там волоцюга, а з війни прийшов, ще й поранений. — Губи її скривилися, і з очей потекли сльози. — Де вони взялися з війною, ці кляті партійці… — Замовкла, подивилася на дітей, що сиділи й слухали розмову. Махнула рукою. — Живий, і то слава Богу.

Григорій лише презирливо скривився, коли побачив увечері Данила, що сидів на дивані з меншими дітьми й дивився телевізор. Маріуца відразу, щойно переступив поріг, зашипіла, погрозливо махаючи в сина перед обличчям піднятим угору пальцем:

— Тільки зачепи — я ж завтра поїду в райком і все там розкажу. Усе чистенько, про що ти вже давно й забувся. І не думай — вони тебе по голівці не погладять.

— Тоді я і тебе викину зі своєї хати, — відступив на крок від матері Григорій.

— Викинеш? — Маріуца аж на дибочки зіп’ялася, щоб говорити в саме обличчя. — Ану ж — викинь, побачиш тоді… — голос жінки затремтів. — Я тоді по селах піду і всьому світові буду розказувати, чия ж це я мати.

Обличчя Григорія засмикалося, а ніздрі роздулися, мов у розлюченого бика, але він нічого не сказав, різко повернувся і вийшов із хати.

— Це вже нажереться як свиня, — промовила йому вслід Маріуца. — Смоли б ти гарячої напився, така вражина.

Марту теж стріла на порозі й обірвала на першому ж слові:

— Він на свою пенсію житиме, щоб ти знала. А в цій хаті й у нього є куток, бо колгосп не на одну тебе і Грицька робив, а й на дітей.

Невістка вражено заглипала на свекруху і промовила зі злістю у притишеному голосі:

— Тільки ти сама їсти варитимеш і сама будеш прати.

— Наварю. — Маріуці в цю мить дуже хотілося, щоб і Марта кудись пішла з хати слідом за Григорієм. — А прати він і без мене уміє ще змалечку… при мачусі живши.

Від образи у Марти на очах виступили сльози, вона ледве стримувала себе, щоб не вчепитися свекрусі у волосся.

— Ну, почекай, я тобі ці слова пригадаю, — промовила з притиском і відштовхнула Маріуцу з дороги.

Данило ночував у батьковій хаті. Спати було м’яко і зручно — Маріуца постаралася. Але сон не йшов. Що він робитиме завтра — чекатиме листоношу, який принесе пенсію? Давно у хаті не було нагайки. Коли Данило і Юрко пішли з дому, Марта вкинула її у піч. Тільки Данило знав, що батько й досі міг серед ночі вигнати сім’ю на вулицю. Знав, що колись обов’язково підніме і на нього руку. А він… Спати не давали не тільки думки, а й тіло, яке боліло, особливо вночі, коли сум’яття пережитого дня влягалося, наче піднята бетеером курява.

Прокинувся від того, що баба тихо гримала на дітей, аби ті не кагалили й дали йому виспатися. Посміхнувся, бо зрозумів, що ні батька, ні мачухи