Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова
Поверталися назад, і знову курява густим шлейфом тягнулася за машиною. Проїхали небагато, коли попереду побачили БІРДМ-2 із розпізнавальними знаками афганської армії. Щойно бетеер наблизився до машини, на дорогу сплигнув афганський військовий і підняв руку.
— Чорт, — лайнувся водій-механік і запитливо глянув на командира.
— Зупинись, — наказав той, — але спершу об’їдь.
Коли бетеер зупинився, він сам виліз, а солдатам наказав чекати. Не встиг сплигнути на землю, як до нього підбіг афганець і почав гарячково щось пояснювати, допомагаючи жестами. У цей час іще один афганець буквально витягував із машини зовсім молодого військового, майже підлітка, зі смертельно блідим обличчям.
— Під’їдь ближче! — наказав прапорщик механіку. — Данило, помагай. — Пораненого гуртом підхопили і затягли на бетеер. — Паняй швидше, бо помре! — знову закричав Олегу. — Машина рвонула з місця, і афганець голосно застогнав. — Не довеземо? — прапорщик запитливо глянув на Данила.
— Тримайте краще. — Дань буквально поклав афганця йому на руки й підняв закривавлену гімнастерку — поспіхом і невміло забинтована рана була майже відкрита. Швидко вплигнув у машину, схопив санітарну сумку і дістав протишоковий блок.
— Тепер ти тримай, а я вийду на зв’язок. Тримай міцніше, бо злетить у пилюгу к бісовій матері! — кричав прапорщик сердито, коли Данило перев’язав рану. І так само сердито кричав, повідомляючи комусь, що везуть тяжкопораненого афганського солдата.
Біля медсанбату їх уже чекали — коли під’їхали до КПП, там стояла санітарна машина. Афганець був непритомний, а на чолі виступили дрібні крапельки. Данило допоміг зняти його з бетеера, відчуваючи під руками худе обм’якле тіло.
— Як ти думаєш — скільки йому? — запитав Олег.
Дань лише здвигнув плечима і знову забрався на машину.
— Шістнадцять, а може, сімнадцять, — відповів сам собі механік.
А Данило з тугою поглянув на санітарну машину, в якій помирав афганській юнак. Що помирав — точно.
Афганістан дошкуляв холодними ночами, снігом, який швидко танув, і вітрами, що піднімали густу завісу піску, від якого не було порятунку. Пісок набивався в ніс, рот, запорошував очі й забирався аж під спідній одяг. Особливо дошкуляв, коли доводилося робити марш-кидок у гори, виручати своїх або ж вибивати з якоїсь ущелини душманів.
Тепер Данилові доводилося не тільки перев’язувати поранених, а й стріляти, рятуючи, відстрілюватися, рятуючись. І до того смугла шкіра стала майже коричневою, а чорне волосся вицвіло на сонці й поруділо. Не жахався, коли бачив понівечені тіла, а холоднокровно робив усе, щоб полегшити муки чи зберегти життя. А коли не вдавалося зберегти, по кілька днів ходив мовчазний, губи його були стиснуті у сувору складку, а блакитні очі перетворювалися на колючі нерухомі цятки, які здавалися неприродними на почорнілому обличчі. У такі дні його всі обминали, навіть Андрій не зачіпав, хоча за ці місяці став для Данила справжнім товаришем.
Одного пронизаного вітром дня разом із іншими солдатами він отримав наказ їхати у складі колони на супроводження матеріально-технічного вантажу для потреб гарнізону. Бойова охорона колони складалася із семи бетеерів, але на багатьох вантажівках стояли зенітні кулемети. Данило першим заскочив на бетеер і мовчки потиснув механіку руку. Це був їхній із Олегом ритуал перед виїздом на кожне бойове завдання. Разом із санітарною сумкою на плечі у Данила висів автомат, а за поясом — кілька гранат. За Данилом легко скочили прапорщик і ще кілька хлопців, теж обвішаних зброєю.
Дорога піднімалася вгору серпантином, по якому важко повзла військова техніка. Колона скидалася на довжелезного змія, голова якого була уже в горах, а хвіст — на самому початку підйому. Як правило, душмани не чіпали «голову» й «хвоста», вони нападали на середину, де завжди їхали наповнені важкі бензовози. Підірваний бензовоз зупинявся, на нього наїжджав наступний. На дорозі створювалася вогняна пробка, в якій гинули люди й машини.
Цього разу загорілося відразу кілька бензовозів. Солдатів, що намагалися виплигнути з палаючих машин, розстрілювали прицільним вогнем снайпери. Бетеер, на якому їхав Данило, зупинився, і всі миттю посплигували на дорогу. Попереду бушувало полум’я, яке ніхто не гасив, вибухали автомобілі. Так тривало лише якусь хвилину. Команда «До бою!» привела до тями тих, хто запанікував чи розгубився, і вже на узбіччі дороги Данило побачив прапорщика. Стріляючи, той біг прямо до великих кам’яних брил, із-за яких били по колоні афганці. За ним побігли інші солдати, але душмани не відступали зі своїх укриттів, і тому здавалося, що стріляють самі оці гори.
Данило дерся по камінню, нічого не відчуваючи, окрім люті, й автомат у руках не замовкав ні на хвилину. Його висока кремезна фігура виділялася між іншими, і раз у раз близько дзизкали кулі. Та лише коли позаду хтось голосно зойкнув, він різко спинився, вирізняючи зойк болю між іншими криками. Повернувся і побачив, як неподалік упав механік їхнього бетеера. За кілька стрибків опинився біля Олега — той лежав обличчям у кам’янисту землю. Присів, обережно повернув і сахнувся — лице товариша запливало кров’ю, тільки сині, мов російське небо, очі були широко відкриті, і в них іще жевріло життя. Швидко розкрив санітарну сумку, як поруч у камінь вдарила куля. Одна, друга, третя… Не тямлячи себе, ухопив автомат і стріляв, аж поки віддалік не почув нелюдський передсмертний крик. Тоді спустошено став на коліна, дістав перев’язочний пакет. І вже не бачив, як під шаленим вогнем душманів залягли солдати, лише чув, як хтось охрипло кричав, віддаючи накази.
Коли закінчував перев’язувати, підвів голову. Тієї миті з-за кам’яної брили вихопилася рука, і граната полетіла назустріч його погляду. Він не встиг нічого подумати, упав на Олега, закриваючи його груди й голову своїм великим тілом. Прапорщик так і знайшов його після бою, із затиснутою стрічкою бинта в руці й посіченою осколками, змокрілою від крові гімнастеркою. Нахилився й обережно стягнув важке тіло на землю.
— Синок, — покликав неголосно, — синок.
Але Дань не обзивався.
Він відчував себе зовсім маленьким у безмежному просторі незвичайного світла. Те світло було і в ньому самому, заспокійливе і навдивовижу м’яке. Але чогось не вистачало, бо почувався так самотньо, мовби загубився у великому лісі. І хоча світло заспокоювало, Даню хотілося когось погукати. Нарешті він зрозумів — кого.
— Мамо! — покликав неголосно. — Мамо!
— Я тут, синку. — Ізабелла ніжно погладила його по голові.
Данило впізнав її відразу, бо насправді вона жила у його пам’яті, жила навіть тоді, коли не знав про це. Мати посміхнулася, і Дань здивувався, бо саме таку посмішку він бачив на іконі, що стояла вдома на покуті, і на
