Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова

— Коли ви мене на спину перевернете? Невже я свій вік на пузі пролежу?

— Потерпи ще трохи, — почув заспокійливе. — На все потрібен час.

— Скільки, скажіть мені — скільки?! — закричав, ударивши кулаком по подушці.

— Не знаю, — лікар узяв його руку. — Я не Господь Бог…

Не раз уявляв, як це болюче й немічне тіло посадять в інвалідний візок і відправлять на знущання парторгу Туманичу. Навіть подумки не виходило назвати його батьком, бо саме він відправив його сюди. Знав, що Данило не омине цього пекла. Не міг не знати… Тепер нехай відправлять йому тіло, над яким не зможе познущатися. То буде синова помста. За себе, за матір. І за Афганістан.

Перебирав у пам’яті своє життя. Часом було соромно. За що — і сам не знав. Якось згадав про Софію, і стало гірко, що забруднила його мрію про перше кохання — умре, так і не пізнавши його. Тепер уже точно. Після таких думок руки самі стискалися в кулаки, а зуби втиналися у подушку.

Одного разу підвів голову і побачив перед собою рушник, яким витирали його після умивання. Глянув спочатку в один бік, потім — у другий, простягнув руку і смикнув рушник із металевої дужки. Радісно підібгав під себе і затаївся. Уночі спробував рушник на міцність — витримає, але як його розірвати? У руках сили не вистачало. Підніс рушник до рота і зубами розірвав посередині.

Зранку часто посміхався, озивався на розмови. Але потім затих, навіть відмовився обідати. Лежав із заплющеними очима й відчував, що палату наповнює надвечір’я. Воно здавалося лагідним, як у дитинстві. Може, тому, що у ці години всіх прощав і більше не відчував ні болю, ні образи, ні ще чогось. Заспокійлива порожнеча витіснила з душі усі почуття, навіть — страх.

Наче й не спав, тому здивувався, коли побачив маленького дідка у довгій полотняній сорочці, що йшов до його ліжка. Чомусь ішов не від дверей, а від стіни навпроти — дверей Данилу не було видно.

— Отако, боягузе, — посміхнувся до нього дідок. — Уже б давно можна на спину перевернутися, а ти все пузо мнеш. Ану ж, ну, давай.

Данило заперечливо хитнув головою, й обличчя дідка з лагідного зробилося суворим:

— Не тобі зі мною змагатися — роби, що кажу.

— Я сам не повернуся. — Данило відчув себе маленьким, зовсім дитиною, що ось-ось заплаче. — У мене, дідусю, ніжки мертві.

— Ет, — дідусь сердито відмахнувся рукою. — Ще твоїм ногам бігати й бігати. Тільки не забіжи, куди не треба.

— Дідусю! — зойкнув радісно Данило. — Поможи мені стати на ніжки!

— Чого ти? — над ним нахилилася медсестра. — Розбудиш усіх.

— Думаєте, вони сплять? — буркнув Данило.

— Думаю, — голос медсестри звучав стомлено.

— Допоможіть мені перевернутися на спину, — раптом попросив Данило.

— Як це, я сама? — заперечила жінка. — Нехай лікар скаже, — і поклала теплу руку на його плече. — Дочекайся ранку. Треба ж і ліжко переслати, і щоб хтось дужчий мені допоміг — ти ж он який великий. Завтра все зробимо. Не панікуй, хлопче, ще повоюєш, — промовила завчено.

— Я не хочу більше воювати, — відповів Данило роздратовано.

Медсестра на те важко зітхнула й невесело посміхнулася:

— Наче нас хтось питає, чого ми хочемо.

Зранку прийшли санітари, переклали Данила на каталку й відвезли у перев’язочну. А коли привезли назад у палату, поклали на інше ліжко, поклали обережно й на спину. Йому спочатку здалося, що опустили на гарячі вуглини, він аж зуби зціпив, щоб не закричати, потім побачив над собою стурбоване обличчя лікаря й насилу посміхнувся.

Почали боліти ноги. Боліли так, що він не витримував і стогнав. Медсестра сказала лікарю, але той заперечливо похитав головою:

— Вони в нього не можуть боліти.

— Не витримаю більше, — сичав крізь зуби Данило. — Я кричати буду.

Гукнули лікаря.

— Твоє щастя, якщо болять, — промовив той недовірливо, зняв ковдру й з усіх боків обмацав його ноги. — Ану ж, спробуй, ворухни.

Нічого не виходило, хоча Даню здавалося, що пальці слухаються, ворушаться. Та лікар розчаровано накрив ноги ковдрою й мовчки вийшов із палати.

Данило силувався вдень і вночі. Було, хтось із поранених озивався жартома:

— Чого ти крекчеш — санітарку покликати, чи що?

На якийсь час він затихав, потім знову напружувався, намагаючись таки ворухнути пальцями.

З ним щось відбувалося, але більше в свідомості, ніж у тілі. Ловив себе на тому, що подумки блукає в лісі, поблизу хутора, лазить по деревах або з розгону плигає у теплу світанкову воду. Нікому не казав, що наяву відчуває, як та вода огортає тіло. Він плавав і плавав, руками підгрібаючи під себе воду, а одного разу, коли в уяві ставав на дно, щоб вийти на берег, відчув під ногами слизький мул, з-під якого щось гостро муляло в пальці. Обережно ступив, аби не підковзнутися і не впасти, заплутався в жабуринні й закричав. Він закричав насправді, і так голосно, що в палаті всі посхоплювалися, навіть ті, хто не ходили, попідводили голови, а чергова медсестра злякано запитала:

— Що таке? Хто кричав?

Данило дивився на неї й глибоко дихав.

— Що таке? — перепитала жінка, обводячи поглядом поранених.

— Нічого, то спросоння, — відповів хтось на іншому ліжку.

А він заплющив очі, воліючи, щоб за медсестрою швидше зачинилися двері. Потім довго вслухався у своє тіло, боячись знову обманутися.

До нього приходили лікарі з різних відділень, мацали ноги, роздивлялися рентгенівські знімки, просили поворухнути пальцями. Данило ворушив. При цьому всі дивилися на його ноги й ніхто — на обличчя. А воно усміхалося.

Солдати, що вже видужували й скоро мали вийти з госпіталю, по кілька разів на день заходили в палату. Він обнімав їх за плечі й, плутаючи ногами, ішов по коридору, відчуваючи фізичний біль і щастя.

Часто приходив прапорщик Пустовойт, передавав із роти вітання, а одного разу сказав неголосно:

— Ми тут хотіли дочекатися тебе, щоб відмітити, аж, видно, не судилося. Салаго, з тебе могорич.

— За що? — Данило завжди радів Миколі Івановичу, мов комусь дуже рідному.

— За орден Червоного Прапора, — і Пустовойт подав газету з його портретом і Указом Президії Верховної Ради Радянського Союзу. — Упізнав цю мордяку?

Данило довго розглядав свою фотографію, потім поволі читав Указ, а потім відклав газету й несподівано запитав:

— Олег вижив?

Микола Іванович не відвів погляду, але мовчав. Тільки в його очах Данило побачив біль, який прапорщик не приховував.

Нарешті настав день, коли, спираючись лише на палицю, він підійшов до трапа літака. Радість повернення на рідну землю з випаленого сонцем