Вітіко - Адальберт Штіфтер

затекла вода, принесла дерева, кущі, пісок, каміння та сміття. А коли вода стекла, каміння й пісок осіли на ділянках. Чоловік і його наймити прибрали каміння і пісок, щоб лани знову зеленіли. Але знову пішли зливи і знову нанесли каміння та пісок. І кожна злива наносила каміння та пісок. Тоді чоловік вийшов із садиби, щоб глянути, звідки тече вода, проминув маєтки багатьох людей і зайшов у далекий ліс на горі. Там в улоговинах було багато води. Вода проточила земляний вал і під час кожного дощу та проточина тільки ширшала. Той чоловік і власники маєтків та власники лісу закрили проточину й відвели воду в ущелину А якби цей чоловік лишався в своїй садибі, вона стала б купою піску та каміння.

— Авжеж, ви обидва, — скочив на рівні ноги Богдан, — ти і твій писар Вінцентіус, ревно мандрували на чужину і шпигували там, німецький імператор посилав тебе в усякі місця, і ти став його слугою, ти став чужоземцем і приносиш так багато з чужини, аж поки ми самі станемо чужинцями!

Після цих слів почувся грізний гомін. Єпископ Даниїл сів, і одразу підвівся Божебор, гомін мало-помалу вщух, і він заговорив:

— Князі церкви і високі й низькі пани земель, товариші і друзі! Старий Родміл сказав: країна — джерело честі та могутності. Є джерело честі та могутності, а є й інше джерело: калюжа. Ясновельможний князю Владиславе, хто тебе примусив домагатися від німців честі та могутності? Хіба ми не могли тобі дати і те, і те? Ми перемогли імператора Лотара і здобули від нього королівську корону. Хіба ти не міг отримати її від нас? Ти був би тоді королем Богемії, і ми мали б твоє зображення на своїх щитах. А тепер ти німецький король і повинен давати плату. Ти зобов’язаний платити чинш, а ми слуги якогось слуги. Чи ми повинні зректися тебе? Невже ми повинні віддавати наші землі на поталу війні та лиху? Хто зможе пояснити це зло? Давні богемські князі існували давно, ще до того, як з’явилися німецькі король та імператор, за доби, коли там, де тепер Прага, ще стояв ліс, вони жили у святому золотому замку в лісі, а їхні лехи та владики жили навколо них, і вони судили й оголошували вироки, а їхні народи взорувалися на них, і ніхто не міг узяти собі бодай голочку з їхніх лісів, а вони були сповнені честі, тож прадавні співці та народи співали про них. Князі були вищі за королів та імператора. Оскільки вони були князями, їх садили на давній освячений княжий престол. Тож чи повинен він тепер ставати королівським престолом? Чи ти хочеш звеліти вирізьбити якийсь інший і прикрасити його золотом і барвами? Чи захочуть після тебе королі одягати личаки Пржемисла, що був тільки князем? Чи будуть королі після тебе, перше ніж сісти на князівський престол, одягати дрантя, щоб нагадати собі про своє походження? І чи будуть вони сідати на княжий престол, щоб ставати завдяки цьому лише князями, якщо тепер через слово чужинця вони королі ще тоді, як лежать у материній утробі? Наші освячені звичаї, наші рідні традиції, наші предківські знаряддя зникнуть, і, хоч яка висока скеля княжого престолу, настануть роки, коли вже не знатимуть, де він стояв. Якщо ми запроваджуємо щось нове, то повинні мати змогу зберегти освячене. Королі, як і ти, діятимуть без нас, дбатимуть про свій блиск, а ми будемо слугами і рабами пана. А коли обуримось і відкинемо всіх із роду Пржемисла, один із нас стане паном і завдяки своїй могутності знову зробить себе королем, а ми опинимося в тій самій ситуації, що й тепер. Той, хто порадив таке, заслуговує, щоб його розіпнули на хресті. Отак я кажу, отак промовляю, і отак я пізнав із досвіду речі аж до свого віку, і отак розповідаю про них.

Сказавши, Божебор притьмом сів на своє місце. Але тепер знову зчинився лемент, гучніший за всі попередні. Від нього мало не деренчали шибки, а вуха були нездатні почути бодай що-небудь.

Минув довгий час, аж поки почули вигуки:

— На хрест!. На хрест! На хрест!

Але ці вигуки лунали недовго. Знову знявся оглушливий крик, у якому годі було щось розчути. Потім люди гуркали мечами, що аж бряжчали, дехто, як і раніше, вже вимахував ними в піхвах над головою.

Богдан дістав свій меч із піхов, аж він блиснув по залі, але люди, які стояли безпосередньо коло нього, оточили його руками, стягнули вниз і забрали меч.

Галас і брязкіт тільки посилились. Згодом знову почулися крики:

— На хрест! На хрест! На хрест!

Потім крізь лемент прорвався напрочуд гучний голос Пржедбора:

— Дайте говорити іншим і слухайте, ви ж пообіцяли!

Лемент після цих слів трохи стишився.

Потім дехто підводився, щоб заспокоїти всіх, але їх не слухали, тож вони були змушені підвищувати голос, і лемент від цього ставав ще нестерпніший.

Тепер зі свого місця повільно підвівся король Владислав і випростався. Трохи згодом зняв шапку з голови й поклав на стіл. Русяве волосся спадало обабіч обличчя, а сині очі дивилися на збори.

Отак він і стояв.

І, як було зі Вшебором і єпископом Даниїлом, галас мало-помалу вщух і нарешті стало так тихо, що не чулося жодного звуку. Тоді король заговорив: