Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Це правда! Чудово! — загукали численні голоси.

— Та він мав назвати їх сьогодні! — гукнув хтось.

Знову залунали крики схвалення і догани. Любомир тим часом сів.

— Предо, кажи, — мовив король.

Преда, що вже стояв, заговорив:

— Мої слова такі, як і слова Любомира. В цій справі може бути щось дуже лихе для країни. Я б ще додав, що тепер майже така ситуація, немов ті, хто багато років служив країні, вже перестали бути радниками і друзями великого князя.

— Так воно і є! — загукали численні голоси, а Преда вже сів.

— Славіборе, кажи, — мовив король.

— Ми жили в нашій державі, — почав Славібор, — і великі князі запитували нас тільки про справи. Вратислав, дід нашого ясновельможного князя, був королем, але то були тільки почесні шати і він правив далі як великий князь. Після нього знову були великі князі, як-от Владислав, батько нашого теперішнього короля, добрий і великодушний, і Собеслав, дядько і попередник нашого теперішнього короля, могутній і славетний, і як наш великий князь, що досі був великим князем. А тепер країну вже назавжди без постанови ради обернули в королівство, йдуть нові обов’язки й залежності, і треба проливати кров на чужині. Ми стоїмо перед цими речами, і я кажу: якщо наш ясновельможний князь не провів відкритої ради, то провів таємну, а за це вже припадає відповідальність і кара.

— Кара! Кара! Кара! — почулося з різних боків.

— Ні! Ні! Ні! — загукали інші.

Знову знявся несамовитий лемент. Коли він ущух, король вигукнув:

— Дівіше, кажи!

— Я кажу, як і Любомир, — озвався Дівіш, — що було б добре, якби зміну статусу земель докладно обговорили на раді. Я кажу, як і Славібор, що є давній звичай, згідно з яким сини наших земель не можуть воювати в далеких країнах. Але кажу ще й те, що ми ще не маємо змоги судити про ці речі, бо вони ще не відомі нам в усіх своїх подробицях. Ясновельможний король Владислав сказав тільки про похід на Мілан, і тоді в людях зародився гнів, а про дальшу сутність справи ніхто нічого не казав. Я думаю, як і Любомир, слід вислухати кожного, і найдовше слід слухати того, хто найбільше може розказати про справу. А потім ми повинні обачно порадитись, щоб добро запровадити, а лихо. стримати.

— Таж справа ясна! — крикнув Мірета.

— Ясна, ясна, ясна! — загукало одразу багато людей.

Аж тут крикнув король:

— Треба вислухати кожного, кого ви захочете слухати!

— Слухайте кожного, хто має право! — гукнув Пржедбор.

— Слухайте його, слухайте його! — загукали майже всі в залі.

— Немою, кажи, — заохотив король.

— Коли був затверджений закон про перехід влади до найстаршого в роду, скликали всіх лехів, панів і владик обох земель, і відтоді перехід великокняжого престолу до наступника відбувався спокійно. А коли цю наступність скасували, князь Бржетислав із допомогою німецького імператора Генріха сам зійшов на престол, і тоді почалася боротьба за наступність, яка тривала аж до нашого часу і могла б тривати й після нас. Я кажу про це, бо так воно було і на це слід зважати.

— Слід зважати! — гукнуло кілька голосів.

— Таж так, — гукали інші, — тепер знову так!

— Авжеж! Так! — чулося там і там.

— Ні! Ні! Ні! — долинало з інших місць.

Коли вже ніхто не галасував, заговорив король.

— Уже сказали своє слово ті, хто суперечив один одному. Думаю, що я їх називав за віком.

— Ясновельможний королю, ти назвав їх, — підтвердив Немой.

Тепер підвівся старий Родміл:

— Відбулося порушення прав і звичаїв лехів. Лехи — сини країни, вони є країною. А країна — джерело честі та могутності, і за свою країну її діти проливають кров.

Після цих слів почулися схвальні вигуки, можна було розібрати:

— Атож, порушення, порушення! Ніякої крові за інших!

Після Родміла підвівся єпископ Празький Даниїл. Коли він встав, стало тихіше, потім ще тихіше, і нарешті так тихо, що ніде в залі не лунало жодного звуку. Даниїл ще трохи зачекав, а потім заговорив:

— Був собі колись чоловік, що мав гарну садибу з добрими ґрунтами. Його батько, його дід, прадід і прапрадід ще до нього володіли тією садибою. Але садиба не завжди лишалася гарною. Почалися зливи,