Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

мені ніскільки не соромно ділитися з нею всіма моїми думками. Якщо вона вважатиме що-небудь негарним, то іноді й покартає мене, але ласкаво, а потім я цілую її від щирого серця, поки вона не перестане гніватись. Її ж я вже можу любити, скільки захочу, і нічого поганого тут не буде, чому я страшенно рада. Проте ми умовилися, що я не показуватиму, як сильно люблю її, на людях, особливо ж при мамі, щоб вона нічого не запідозрила із приводу кавалера Дансені. Запевняю тебе, що якби я могла завжди жити, як тепер, мені здається, я була б зовсім щаслива. Тільки ось цей осоружний пан де Жеркур… Але не згадуватиму більше про нього, а то знову засумую. Замість того сяду писати кавалерові Дансені: говоритиму йому тільки про свою любов, а не про прикрості, оскільки не хочу засмучувати його. Прощавай, мій милий друже. Ти сама бачиш, що скаржитися тобі нема на що і, незважаючи на мою зайнятість, як ти висловлюєшся, в мене залишається час і любити тебе, і писати тобі.[25]

Із ***, 27 серпня 17…

Лист 40

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Моїй жорстокосердій мало того, що вона не відповідає на мої листи і відмовляється їх приймати. Вона хоче позбавити мене можливості бачити її, вона вимагає, щоб я поїхав. І ще більше здивує вас, що я підкорятимуся цій жорстокості. Ви мене засудите. Проте я визнав, що не мушу упускати випадку отримати від неї наказ, бо переконаний, що, з одного боку, той, хто повеліває, сам себе частково зв’язує, а з іншого – що уявна влада, яку ми нібито надаємо над собою жінкам, є однією з тих пасток, в які їм особливо важко не потрапити. До того ж вона з такою спритністю уникала всіх випадків залишитися зі мною наодинці, що це поставило мене в небезпечне становище, з якого мені, на мою думку, слід було вибратися за всяку ціну, бо я безупинно перебував у її товаристві, не маючи в той же час можливості зайняти її своєю любов’ю, і можна було побоюватися, що під кінець вона звикне бачити мене без хвилювання. А ви самі знаєте, як важко змінити такий настрій.

Втім, ви здогадуєтеся, що, підкорившись, я поставив свої умови. Я навіть потурбувався про те, щоб серед них виявилась одна нездійсненна. Це треба мені для того, щоб я вільний був або додержати свого слова, або порушити його, а також для того, щоб розпочати усну чи письмову суперечку в момент, коли спокусниця моя особливо задоволена мною або коли їй треба, щоб я був задоволений нею. Не кажу вже про те, що я виявив би занадто велику неспритність, якби не зумів домогтись якої-небудь нагороди за відмову від цього домагання, хоч яким би воно було нездійсненним.

Виклавши вам у цьому довгому вступі свої аргументи, повідомляю про події останніх днів. Як документи додаю лист моєї спокусниці та мою відповідь. Погодьтеся, що мало знайдеться літописців таких точних, як я.

Ви пам’ятаєте, яке враження справив позавчора вранці мій лист із Діжона. Залишок дня минув досить бурхливо. Прекрасна недоторка з’явилася лише до самого обіду і сказала, що в неї найсильніша мігрень, – під цим ховався найвідчайдушніший напад роздратування, який тільки може бути у жінки. Обличчя в неї і справді було зовсім інше. Відомий вам вираз лагідності змінився норовливістю, що надала йому нової привабливості. Я твердо вирішив використовувати згодом це відкриття і замінювати іноді ніжну коханку норовливою. Передбачаючи, що залишок дня мине понуро, я вирішив уникнути нудьги і під приводом писання листів пішов до своєї кімнати. Близько шостої знову спустився до вітальні. Пані де Розмонд запропонувала прогулятися, що й було прийнято. Але в мить, коли ми сідали в екіпаж, уявна хвора з пекельною підступністю виставила у свою чергу як привід – можливо, щоб помститися мені за мою відсутність – новий напад головного болю й безжально змусила мене залишитись удвох із моєю тітонькою. Не знаю, чи були почуті мої прокляття цьому демонові в жіночому образі, але після повернення ми дізналися, що вона злягла.

Наступного дня за сніданком це була зовсім інша жінка. Природна лагідність повернулася до неї, і я вже думав, що мені пробачено. Ледве дочекавшись закінчення сніданку, ця лагідна особа з безтурботним виглядом підвелася з місця і попрямувала до парку. Ви самі розумієте, що я пішов за нею. «Чому це вам захотілося гуляти?» – запитав я, підійшовши до неї ближче. «Я багато писала сьогодні вранці, – відповіла вона, – і голова у мене втомилася». – «Можливо, і я настільки щасливий, що можу поставити собі в провину цю втому?» – вів далі я. «Так, я вам написала, – відповіла вона знову, – але не наважуюся віддати лист. У нім одне прохання, а ви не привчили мене розраховувати на виконання моїх прохань». – «Ах, присягаюся, якщо тільки це виявиться в межах можливого». – «Немає нічого легшого, – перебила вона мене, – і хоча, можливо, ви по справедливості мусили б його виконати, я готова прийняти вашу згоду, як милість». З цими словами вона подала мені листа. Я взяв його, а водночас і її руку, яку вона негайно ж висмикнула, але без гніву і скоріше зі зніяковінням, ніж із поспішністю. «Сьогодні жаркіше, ніж я думала, треба йти до будинку». І вона попрямувала до замку. Марно старавсь я переконати її погуляти ще трохи, і лише думка про те, що нас можуть побачити, змусила мене обмежитися самим лише красномовством.

Вона ввійшла до будинку, не зронивши ні слова, і я чудово зрозумів, що уявна прогулянка мала одну лише мету – передати мені листа. У замку вона відразу ж піднялася до себе, а я пішов у свою кімнату, щоб познайомитися з її посланням. Вам теж слід прочитати його, так само як і мою відповідь, перш ніж ми підемо далі…

Із ***, 27 серпня 17…

Лист 41

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Судячи з вашої поведінки відносно мене, добродію, ви тільки те й робили, що кожного дня прагнули помножити причини мого невдоволення вами. Впертість, із якою ви весь час прагнули говорити мені про почуття, про яке