Не вурдалаки - Світлана Талан
– І по скільки ми будемо скидатися на харчі? – запитала я, тяжко зітхнувши.
– По сто карбованців! – швидко сказала Валя. – Я вже все підрахувала. Хочеш, покажу папірець?
– Ну добре, добре, – кажу я їй, відчуваючи, як образа відступає. – Не потрібні мені твої підрахунки, бо знаю певне, як ти сказала, так і буде.
– А хіба я щось дурне тобі радила?
– Ні. Ти завжди маєш рацію. Мені б твої здібності! Краще зізнайся: ти пообіцяла Ніні, що ми будемо жити втрьох?
– Еге ж, – зітхає Валя, – пообіцяла. Як іноді погано, що я не вмію брехати!
…січня 1957 р
Сама дивуюся, як швидко звикла до нових друзів. Гадала, що буду довго адаптуватися до нового оточення, вивчати незнайоме місто, але студенти так швидко знаходять спільні інтереси. За місяць ми з Валею крок за кроком, вулиця за вулицею освоїли місто, перезнайомилися чи не з усіма студентами нашого факультету. Стільки нових друзів, вражень, емоцій, що аж голова обертом йде! Вже й на новому місці помітили організаторські здібності моєї подруги. Тепер вона входить до складу профкому інституту. Сьогодні ввечері Валя повернулася додому з сяючим обличчям.
– Танцюй! – весело сказала вона з порогу, тримаючи в руках якісь папірці.
– Лист від Романа?
– Не вгадала! Роман і так тобі часто пише, а у мене є щось цікавіше.
– І чому ви так галасуєте? – запитала Ніна, знімаючи з обличчя книжку. Я гадала, що вона читає, а та спала, прикрившись підручником.
– Прокидайся і ти, ледацюго, – весело сказала Валя. – Для тебе теж гарна новина.
– Та не тягни ти кота за хвіст. – Ніна відклала книгу вбік. – Кажи вже, що роздобула.
– Три квитки із запрошеннями на вечір до сільгоспінституту! – урочисто сказала Валя. – А там, як ви вже здогадалися, буде багато хлопців. Тож продовжуйте мою думку…
– Будуть танці! Буде весело! – Ніна на радощах підскочила на ліжку так, що воно жалібно заскрипіло-запищало.
– Це добре! Ти справжня подруга! – сказала я, бо полюбляла танцювати. – І коли це буде?
– Цієї суботи, мої любі! – Валя віддала нам запрошення. – Хоча б подякували, невдячні! Гадаєте, так просто було дістати через профком аж три квитки, коли на цілий факультет нам виділили лише десять?
Валя удавано насупилася, а ми з Ніною поцілували її у дві щоки.
…січня 1957 р
Минуло вісім місяців чекання. На стільки ж зменшилася відстань до моєї зустрічі з Романом. За цей час я стала рабою чекання. Кожного дня чекаю листа. Роман писав часто. Я не в змозі дочекатися відповіді, тому пишу майже щодня. Я живу його листами, живу надією. Якось Валя натякнула, що хлопцям на службі не вистачає спілкування зі слабкою половиною, тому вони пишуть листи. І ще не факт, що повернуться до тієї, яка чекає на нього.
– Дарма, – відповіла я їй. – Нехай у мене було лише кілька побачень. Але вони варті того, щоб чекати три роки.
– Молодість протече, як пісок між пальцями. А ти все сама та сама. Пожалкуєш, та буде пізно, бо кращі роки залишаться позаду.
– Наші зустрічі варті років.
– Марійко, це все романтика. А ми живемо в буднях.
– Я живу надією.
– Болісно буде, коли в надії зламають крила, – зітхає Валя.
– Надія завжди з крилами. І немає у світі тієї сили, щоб зламала її крила, – натхненно кажу Валі. – А без крил, без польоту мрій – це сіра буденність. Я не хочу просякнути нею, я хочу і буду літати на крилах надії.
– Ти на мене не ображаєшся? – Валя обнімає мене за плечі.
Хитра лисичка. Спочатку зіпсує настрій, а потім підлещується.
– Твій Вася зараз не тут, але ти чекаєш на зустріч? – запитую я, ідучи в атаку. – Живеш надією?
– Не порівнюй! – сміється. – То ж Вася! Його не можна не кохати, не чекати на нього! До речі, ти мені так і не розповіла, коли і як ти вперше побігла на побачення до Романа.
– Я тобі вже казала, – відповідаю я, і на білу серветку, яку я в цей час вишивала, капнула кров з пальця, який вколола голкою. – Я з Романом випадково зустрілася в той день, коли ми зустріли Василя.
– Ти щось не договорюєш, – каже Валя і намагається заглянути мені у вічі, а мені здається, що заглядає у глибину душі, де принишкла і сидить моя брехня, як мишка у нірці.
– У мене нема від тебе секретів, – відповідаю я і, щоб змінити тему розмови, пропоную: – Досить нам плескати язиками. Давай краще почитаємо.
…січня 1957 р
Вечір відпочинку в сільгоспінституті мені сподобався. Коли розпочалися танці та оголосили «білий» танець, Валя одразу ж запросила якогось юнака. Вже за мить я її загубила з поля зору, бо подруга розчинилася в натовпі танцюючих. Ніна теж не пасла задніх – пішла з кимось вальсувати, а я засоромилася сама підійти до якогось хлопця, тому стояла, як пеньок серед дерев у лісі, та ніяково кліпала очима.
– Ви не хочете мене запросити? – раптом почула я чоловічий голос зовсім поруч.
Біля мене стояв високий стрункий юнак. Він так щиро посміхався, що я не витримала і відповіла йому усмішкою.
– Мене звати Дмитро, – сказав він.
– Марія, – я подала йому руку.
Напевне, він сприйняв мій жест як запрошення, бо я незчулася, як опинилася з ним серед танцюючих. Дмитро добре та легко танцював. Це мені сподобалося, і до кінця вечора ми з ним не пропустили жодного танцю. Я дізналася, що його прізвище Гаркавченко, він навчається в художньому училищі, рідне місто за сорок кілометрів звідси, тож він живе з другом у своєї тітки тут, у місті, і не так вже й далеко від нашого помешкання. Я теж трішки розказала про себе. Ми не помітили, як швидко перейшли на «ти» і як ще швидше сплинув час. Вимкнули музику, і танці закінчилися.
– Ось так завжди! – сказав Дмитро. – Такий гарний вечір, приємне знайомство, а вони: «Просимо покинути приміщення». Несправедливо!
– Це точно! – засміялася я, бо дійсно
