Не вурдалаки - Світлана Талан

– Дарма, – кажу собі. – І так непогано. Та чи сподобається Романові моя зачіска?

Прийшов час йти на побачення, а у мене ноги як ватяні. Чомусь стало якось не по собі. Відчуваю себе злодійкою, грабіжницею та зрадницею. Доки дійшла до парку, в голові з’явилася інша думка: треба у всьому зізнатися Романові. Так, звичайно ж! І чому я раніше про це не подумала?! По-перше, буде чесно щодо подруги і не так соромно. По-друге, я не буду себе відчувати злодійкою перед Романом, бо на чужому нещасті своє щастя не побудуєш. По-третє, нехай буде так, як повинно бути, буду мати, принаймні, душевний спокій.

Я побачила Романа здалеку. Він тупцював на тому місці, де ми перший раз зустрілися. Одразу ж усі думки, які до цього були в голові, розлетілися та кудись зникли. Залишилося почуття тихої радості та надії, яка почала зароджуватися в глибині моєї душі.

Підійшла до Романа, привіталася. Знову зустрілася з його променистими, сяючими очима. Вони – незвичайні, напоєні якимось чаклунством. Я дивлюся в них, не в змозі відірвати погляд. Роман щось запитує, я не до ладу відповідаю. І вже не має значення, хто я є насправді: злодійка чи закохана до нестями, до втрати пульсу.

Ми ходимо алеями парку так, без усякої мети. Насолоджуюсь звуком його приємного голосу. Хочеться до безтями розчинитися в ньому до останку. По-особливому він називає моє ім’я. Ще ніхто так не промовляв слово «Марійка». Ніхто не дивився на мене таким захопленим поглядом. Поруч з ним повітря було легшим, світ – кращим, більш барвистим, з безліччю нових кольорів, яких раніше не помічала.

Час невблаганно мчить вперед, відраховуючи останні хвилини нашого побачення. Хочеться йому крикнути: «Май совість! Не можна так поспішати!» Десь у глухому куті парку ми зупинилися. Роман обійняв мене за плечі. Я була від нього так близько, що відчувала запах його тіла, чула дихання. Перший поцілунок був несміливим, але обпік своїм жаром кожну клітину мого тіла та серця. Другий був більш довшим, більш палким. Далі я перестала сприймати навколишній світ, бо він загойдався навколо, піднявши мене кудись вгору, далеко-далеко, туди, де живуть зорі…

– Я тебе вподобав одразу ж, коли побачив, – прошепотіли його уста.

– Справді? – запитую його і завмираю в чеканні відповіді.

– Так! Так! – гаряче шепоче він. – Я Валю не пішов би проводжати, якби вона сама не проявила ініціативу.

– Невже? – не йму віри тому, що чую. Це відбувається зі мною насправді чи це я бачу прекрасний сон, схожий на казку?

– Чесне слово! Ти мені одразу сподобалася.

– То чому ж ти не підійшов до мене, а танцював з Валею?

– Ти мені здалася такою гордою та недоступною.

– Маячня! – радісно шепочу я.

– Мені здалося, що така гарна дівчина не захоче зі мною зустрічатися, бо вона не для мене. Хто я? Простий хлопець із села, електрик. А ти… Ти незвичайна, неземна…

Я поклала голову йому на груди, відчула, як шалено б’ється серце. «Ось так би все життя!» – мимоволі майнула думка. Я мовчала, боячись сполохати своє щастя. Роман повернув моє обличчя до себе, повільно провів по ньому долонею, ніби знімаючи невидиму павутину, подарував свою чарівну посмішку. Від цього погляду моє серце залила ніжність.

– Прийдеш завтра на наше місце? – запитує він, дивлячись прямо у вічі.

– Так, прийду, – відповідаю.

– За що мені таке щастя? – каже він, проводячи рукою по плечах.

– А мені за що?

– Я буду завтра о шостій.

– Я теж…

Збуджена та щаслива, я довго не могла заснути. Я була здивована новим почуттям, яке заповнювало всю мою душу. Мучило відчуття провини перед подругою. Груди час від часу стискав металевим обручем облудний сором. Врешті-решт, я зробила висновок, що в кожному з нас є щось злочинне.

Можливо, наша зустріч була запланованою, передбаченою десь там, на небесах?..

…травня 1956 р

Я знову пішла на побачення. Валя повинна приїхати вранці у понеділок, тож я мала час усе обміркувати та вирішити, як мені діяти далі. А зараз були він та я. Нас двоє – і більше нікого. І я не повинна була допускати у наш храм кохання жодної поганої думки. Все повинно бути чистим: і почуття, і дії, і думки. Ми розмовляли, ховалися за стовбури товстих дерев, щоб сторонні не спостерігали за нашими поцілунками, щоб не змогли вкрасти наше щастя. Я весь час боялася ненароком зробити один необережний рух, сказати зайве слово. Але так хотілося летіти назустріч новому та незвіданому почуттю! Іноді мені хотілося плакати від щастя, яке звалилося на голову так зненацька. Іноді хотілося бути легкою, безвідповідальною та веселою. В усьому був винен Роман. У ньому було щось п’янке, чарівливе, захоплююче.

– Ми зустрінемося наступної суботи? – запитав Роман, коли ми повернули на центральну алею.

– Звичайно, – відповіла я.

Я задивилася, як вечірній вітерець колихав розпливчаті тіні молодих лип, коли прямісінько переді мною з’явився… Вася.

– Марійко! – скрикнув він. – Невже це ти?!

– Вітаю, – кивнула я. – Як бачиш, це я.

– А Валя де ж?

– Чи тобі не все одно, де вона?

– Звичайно, що ні! Так де вона?

– Поїхала в село. А ось куди ти від неї подівся – це вже цікавіше питання.

– Як добре, що я тебе зустрів! – Вася аж сяяв. – Я вже тиждень як повернувся з відрядження і цілісінький тиждень ходжу вечорами по парку в надії зустріти Валю або ж принаймні тебе. Як дурень, ходжу сам туди-сюди. Вже у цьому парку всі дерева вивчив.

– Кажеш, що був у відрядженні? – скептично запитала я, але він, здається, нічого не помітив.

– Так! Ти ж знаєш, що я людина військова. Сьогодні тут, завтра їду туди, куди отримую наказ.

– І тобі дійсно потрібна Валя?

– Звичайно! Я так себе картав за таку нерозторопність. Уявляєш, я навіть не взнав, де вона живе.

– А підійти до будівлі інституту, зачекати там Валю не здогадався?

– Уяви, що ні. Була думка сходити в деканат, але я навіть її прізвища не знаю.

Я назвала адресу і домовилася, що завтра ввечері він підійде до будинку, а я скажу Валі, щоб вийшла надвір, ніби її чекає поштарка.

– Оце буде для неї сюрприз! – засміялась я.

Роман пішов додому, а я була надто збуджена, щоб заснути. Як добре вийшло, що ми зустріли