і він зможе пройти до таємної кімнати. Дивно, але нічого не змінилося. Стіна була така ж тверда і нікого не збиралася пропускати усередину. Що ж, мабуть, закляття Марка дуже сильне, а води замало, щоб його побороти. Але Гордій не збирався здаватися. Є в нього ще один засіб, зберігав для особливого випадку. Він відкрив сумку і дістав звідти маленьку стеблинку розрив-трави, яку йому пощастило знайти в ніч на Івана Купала. Він беріг її кілька років, неначе відчуваючи, що колись настане такий день, де тільки вона зможе йому допомогти. Знайти її було важко, це рідкісна удача, бо трава ця примхлива і показується людям дуже рідко. Мабуть, то пращури знали, що вона буде йому конче потрібна сьогодні, і дали свій дозвіл на те, щоб вона йому показалася тої теплої липневої ночі. Гордій кілька секунд потримав тоненьку гілочку в долоні і кинув на стіну. Вона тріснула і розлетілася на друзки. Нарешті! Мольфар зайшов до таємної кімнати. Він відчинив шухляду у столі, вийняв звідти табличку і сховав її до сумки. Потім вийшов з кабінету і покрокував коридором. Він вже майже вийшов із замку, та раптом побачив свої руки та ноги. Все, три години минули. Тепер треба сподіватися тільки на своє вміння та вдачу. Гордій швидко рушив уперед. Зненацька він почув кроки, і з-за рогу показався чорний мольфар. Першу секунду він мовчки дивився на Гордія, потім випростав руку, і в нього полетів потік повітря. Гордій відповів ударом блискавки. Марко встиг ухилитися, але блискавка зрикошетила від стіни і вдарила Марка у груди. Він впав. Цих кількох секунд вистачило, щоб Гордій встиг вискочити на подвір’я. Услід за ним вибіг чорний мольфар. Гордій побачив, що з усіх боків до нього біжать вовкулаки та упирі. Гордій відбивався блискавками та градом, але ворогів було занадто багато. Води у флязі вже не було, і як вийти за стіну, він не знав. Гордій стояв біля великих воріт, що вели назовні, але закляття, накладене Марком, не пускало його за межі стін. Зненацька у воротах прочинилася маленька хвіртка, і на подвір’я зайшов вовкулака. Мабуть, повернувся з нічного полювання. Він застиг від несподіванки. Гордій миттєво збив його з ніг і вискочив у прочинену хвіртку. Адже чари не діяли, коли самі хазяї відчиняли двері, тоді можна було зайти і вийти, якщо пощастить. Йому цього разу пощастило. Але Марко не та людина, що змириться із поразкою. Він вискочив услід за Гордієм, не даючи йому часу оговтатись. Гордій розумів, що якщо він зараз зникне, Марко швидко знайде його у своєму лісі, занадто багато в нього тут поплічників. І невідомо, чи цього разу Соломія та Олекса врятуються, бо ж це не їх територія, і не Гордій тут хазяїн. Це інша реальність, зі своїми законами. Але і віддавати табличку Гордій не збирався. Боротися до останнього — все, що йому залишалося. Він був упевнений, що Олекса не зможе ні вмовляннями, ні силою повернути Соломію до їхнього світу, вона не кине його тут нізащо. Та які у них шанси після того, як Марко отримає те, до чого прагне? Практично ніяких. Хоча ні, невеликі є, якщо затаїтися. Але це не про його друзів. Залишалося сподіватися, що втрьох вони зможуть якось відбитися і встигнуть втекти до того, як прохід через портал закриється. Або загинуть тут, у чужій реальності, і ніхто не буде знати, де вони і що з ними сталося. Тож Гордій відбіг від стіни і став обличчям до ворогів, що вискакували і вискакували з воріт замку. * * *
Соломія вешталась туди-сюди, раз по разу позираючи на замок, що блимав синіми вогнями. Олекса то підіймав схвильовані очі на дівчину, то переводив тривожний погляд на замкову стіну.
— Скільки вже пройшло часу? — хрипким голосом вкотре запитала Соломія.
— Майже три години, — сказав Олекса.
Соломія зупинилася і поглянула на нього зляканими очима.
— І що тепер?
Олекса помовчав.
— Не знаю.
Він дійсно не знав. Що на них чекає? Що їм робити, якщо Гордій не знайде табличку? Що робити, якщо знайде, але не встигне вийти з замку? Як врятувати його? Як врятувати Соломію? Всі ці питання вже третю годину роздирали його голову на шматки, і він відчував, що ще трохи, і його мозок перетвориться на саме лахміття.
— Ти бачиш? Там щось відбувається! — раптом закричала Соломія.
— Так! Там бій!
— Треба йому допомогти!
— Біжимо!
Вони зірвалися з місця і понеслися по полю до замку.
* * *
Гордій саме поцілив черговою блискавкою в песиголовців, які купкою насувалися на нього, і пожбурив синій промінь зі своєї палиці в Марка, аж раптом він побачив, що по полю до нього біжать Олекса і Соломія. Ну що ж, спробуємо відбитися разом. Соломія та Олекса нарешті добігли до замку і вступили у бій. З-за стін замку з’явилася нова партія песиголовців.
— Перетворюйтесь і летіть до лісу! — закричав Гордій. — Я вас наздожену!
— Я без тебе не повернуся! — відповіла Соломія, відбиваючись градом від вовкулаки.
— Роби, що кажу! Негайно!
Соломія зрозуміла, що Гордій щось подумки сказав Олексі. Мабуть, щось придумали. Треба робити, як він каже. Вона миттєво перетворилася на кішку, Олекса на сокола. Він схопив кішку за шкіру і злетів у повітря. Соломія вперше летіла. Це було страшно і захоплююче одночасно. Народжена ходити по землі, вона завжди мріяла літати. Але кішки літати не вміють. Звичайно, вона інколи подорожувала літаками, але то були зовсім інші відчуття. Їй перехопило подих від цього п’янкого відчуття свободи. Але тільки на мить. Наступної миті вона згадала, що на них чатує страшна небезпека, і радість польоту замінив страх і відчуття адреналіну в крові. Що ж, потім попросить Олексу ще політати, коли втечуть з цієї клятої реальності. Про те, що на неї чекає Несамовите озеро і страшний вибір, який вона вже зробила, вона зараз не хотіла думати. Не зараз. Вона подумає про це потім. Бо зараз є про що думати і без цього. А то і так страшно.
Олекса обережно опустив кішку на траву біля
