Коли настане день - Рута Богдан

вдіяти. Вона не хотіла страждати від втрати близької людини. Не хотіла, і все. Вона вже достатньо настраждалася. Зустрічі з тими двома хранительками озер додали їй рішучості. А може, та легенда бреше і озеро не забирає тих, хто його тривожить. Може, пращури змилостивляться над нею, і вона не помре. Хто знає? Але їй хотілося в це вірити. А що їй залишалося?

— Ну все, час іти, — сказав Гордій.

Вони зібрали речі і покрокували між деревами. Посох Гордія показував шлях. Блакитний камінь знову привів їх до замку.

— Я піду з тобою, — сказала Соломія.

— Навіть не думай! — розсердився мольфар.

— Це ти навіть не думай, що я дозволю тобі йти самому. Якщо вже йти, то разом.

— А мене тут хтось помітив? — устряг в розмову Олекса. — Я теж піду. Це навіть не обговорюється.

— Припиніть! — сказав Гордій. — Я сказав, що піду сам.

— І як ти мені завадиш? — спитала Соломія.

Гордій дивився на дівчину темними очима, і їй здалося, що вона зараз запалає від його яскравого погляду.

Раптом почулося якесь дивне тихе муркотіння і писк. Гордій обернувся на ці звуки і почав пильно вдивлятися в темряву. Під великим деревом виднілися якісь маленькі пухнасті істоти білого кольору. Вони почали рухатися до Гордія.

— Це ж хухи! — закричала Соломія.

— Вітаю вас, мешканці лісу! — промовив Гордій. — Просимо, допоможіть нам знайти Зміїне озеро!

Хухи запищали і почали рухатися далі у гущавину. Гордій та решта покрокували услід. Вони знову продиралися крізь хащі, намагаючись не втратити хух із поля зору та слуху. Раптом навколо почав з’являтися туман. Він усе густішав і густішав, і скоро стовбури дерев, гілки та кущі зникли в білому мареві. Олекса схопив Соломію за руку. Вони вже майже не бачили Гордія, що йшов попереду. Друзі рухалися навмання, орієнтуючись на муркотіння хух. Але воно ставало все тихішим.

— Що нам робити? — захвилювалася дівчина. — Хух вже майже не чути.

Гордій зупинився та оглядівся навколо. Камінь на його палиці почав світитися.

— Просимо, поверніться за нами, мешканці лісу! — голосно промовив він.

Муркотіння стало голоснішим. Гордій, Соломія та Олекса знову почали просуватися лісом. Туман поступово розсіювався. Попереду серед дерев заблищало озеро.

— Дякуємо вам, лісові мешканці! — сказав Гордій.

Хухи замуркотіли і зникли між корінням велетенського дуба. Гордій із друзями вийшли на берег озера. Воно мерехтіло у місячному сяйві, переливаючись срібними вогниками та кличучи до себе втомлених подорожніх, щоб подарувати прохолодну живильну вологу.

— І що далі? — запитала Соломія.

Зненацька вода у озері засяяла ще яскравіше. Посередині водоймища вона заклекотіла, завирувала, піднялася велетенським стовпом і розлетілася у різні боки мільйонами срібних крапель. Із цього водяного стовпа з’явився величезний чорний змій. Це і був охоронець озера. Він підняв свою голову, і друзі побачили, як два великих зелених ока блимнули яскравим сяйвом. Змій ліг на поверхню води і поповз до берега.

— Що вам потрібно? — запитав він, піднявшись із води і увіп’явши в людей смарагдові очі.

— Вода, — відповів Гордій.

— Те, що ви дійшли сюди, доводить ваші добрі наміри. Хухи не показуються тим, хто має темну душу. Добре, ви отримаєте воду. Хлопець може підійти до берега.

Олекса повільно рушив до краю озера. Дійшовши до води, він дістав із наплічника невелику флягу і опустив її у озеро. Живильна срібляста волога полилася усередину, і фляга почала блимати мерехтливим сяйвом. Олекса набрав повну посудину і повернувся до друзів.

— Дякуємо тобі, великий охоронцю! — сказав Гордій. — Маємо ще одне прохання.

— Не забагато для одних відвідин? Ну добре, що ще вам потрібно?

— Зустріч із білою змією.

— Куди ви хочете увійти?

— До замку чорного мольфара.

— Ви хочете змінити хід речей?

— Ми хочемо перешкодити цій зміні.

— Добре. Чекайте тут.

Змій поповз уздовж берега, огинаючи його, і скоро зник з очей.

Соломія з острахом і цікавістю чекала на його повернення. Вона взагалі-то вже звикла до всіляких потвор і чудовиськ, але змій її дійсно вразив. Такого вона ще не бачила. А тепер ще й білу змію приведе. Вона багато про них чула і читала, але зустрічатися не доводилось. А тут така удача, одразу з двома побачиться. Та хвилювання таки давалося взнаки. Невідомо, чи сподобаються вони тій змії. Хоч би не з’їла їх раптом, не приведи Господи, а то хто ж тоді буде табличку знищувати. Хоча не повинна, вони ж не задля себе стараються. Охоронець озера це точно знає. Повинен і їй сказати.

Нарешті вдалині заблимали смарагдові вогники. Поряд із ними блищали ще два, але вже діамантові. Вони швидко рухалися в темряві, і ось уже можна було вирізнити серед пітьми дві великі істоти. Вони підповзли до людей і зупинилися на невеликій відстані. Біла змія була трохи меншою за чорного охоронця озера. Вона була неначе вирізьблена зі слонової кістки.

— Вітаємо тебе, хранителько сили, — промовив Гордій.

— Присягніться, що використаєте мої чари з добрими намірами, — сказала змія і глянула на людей діамантовими очима.

Всі неголосно промовили присягу.

— Але моєї сили вистачить, щоб зробити невидимим тільки одну людину.

— Я піду! — сказав Олекса.

— А чому це ти? Ні, я! — невдоволено буркнула Соломія.

— Ви будете чекати на мене у лісі, - зупинив їхню сварку Гордій. — В нас обмаль часу, а мені по замку рухатися швидше, ніж вам.

— Точно, ти ж у нас мобільний, крізь стіни проходиш, — погодилася дівчина.

Змія посунула своїм хвостом, і його кінець опинився перед Гордієм. Змія тримала маленьку скляну посудину. Вона простягла її мольфарові.

— Зробиш ковток, коли буде потрібно.

— Дякуємо вам, великий охоронцю озера та хранителько чарів! — вклонився їм Гордій.

— Пам’ятай, чари діють тільки три