Коли настане день - Рута Богдан

Соломія різким рухом сіла на ліжку. У вікні тьмяно блимали вогні у будинку навпроти. Серце скажено калатало. Вона увімкнула лампу, що стояла поряд на тумбочці. На годиннику була третя ночі. Перед очима дівчини знову пропливала яскрава картинка: літній прохолодний день, темні хмари закривають грозове небо. Чуються гучні удари грому, спалахує блискавка. Сильний вітер гне дерева, ллє злива. На верхівці гори стоїть чоловік у чорному плащі, темній сорочці та штанях. Чорна борода рухається поривами сильного вітру. Руки чоловік тримав простягненими над долиною. Він голосно сміявся. За його спиною з обох боків стояли ще двоє чоловіків. Один із них одягнений у міховий жилет сірого кольору. У нього був хижий погляд, неначе у дикого звіра. Інший — у темно-червоній сорочці та темних штанах. Він мав русяве волосся та темні й глибокі, наче провалля, очі. У небі над ними різко вдарила блискавка та загуркотів грім.

— Скоро цей світ буде моїм! — закричав чоловік у чорному плащі та голосно засміявся. Він дивився навколо так, неначе хотів проковтнути все, що було навкруги.

Соломія струсонула головою і лягла горілиць. За вікном почулася сирена поліцейської машини, що проїжджала десь поряд. Вже кілька місяців один і той самий сон змушував дівчину з жахливим стогоном підхоплюватись у ліжку посеред ночі. Коли ж це нарешті скінчиться? Мабуть, час навідати Гордія. Він завжди знає все. Завжди…

За вікном вагону пропливали зелені лісосмуги та жовті пшеничні поля. Пасажири сновигали туди-сюди, намагаючись розвіяти нудьгу від довгої подорожі. Раптом Соломія здригнулася від несподівано голосного запитання:

— Пробачте, можна тут присісти?

Дівчина повільно повернула голову. Симпатичний хлопець із блакитними очима посміхався, стоячи біля столика. Соломія байдуже кивнула. Хлопець сів поряд.

— Ви теж до Франківська?

Соломія невдоволено пхикнула і відвернулася. Хлопець здивовано розглядав її гарне обличчя з чіткими рисами, довге каштанове волосся, на якому виблискували сонячні промені.

— У справах їдете чи відпочивати? — зробив він іще одну спробу.

Цього разу Соломія навіть не повернула голови. Хлопець розчаровано замовк і піднявся.

— Що ж, гарної подорожі, - сказав він у пустоту і покрокував у бік тамбуру.

На горизонті замаячили будинки. Пасажири квапливо пакували речі та просувалися до виходу. Нарешті потяг зупинився. Почекавши, поки всі вийдуть, Соломія взяла наплічник і пішла до виходу. На пероні була купа народу. Як завжди, всі поспішали, летіли, галасували. Діти стрибали, чоловіки та жінки тягнули валізи. Як же вона втомилася від цієї міської штовханини! Ще одне зусилля, і вона нарешті вдихне такий жаданий аромат свободи. Вже скоро.

Годину потому вона вже їхала у переповненому автобусі, всмоктуючи красу зелених схилів, смерекових лісів та гірських річок. Ще декілька годин дороги, і ось вона стоїть на ґрунтовій, розмитій після дощу дорозі, вдихаючи п’янкий аромат лугових квітів. Соломія повернула наліво від дороги і заглибилася в ліс. Вона крокувала знайомою, майже непомітною у густій траві вузькою стежкою, час від часу зупиняючись, щоб помилуватися грибами, які неначе спеціально показувались їй, хизуючись собою. Соломія слухала спів пташок, дзижчання джмелів та ос, шурхіт трави під ногами. Як же вона скучила за цими казковими звуками, чарівними пейзажами та яскравими кольорами!

І ось нарешті вона стоїть на верхівці гори. А перед нею розкинулось своїми зеленими пагорбами її дитинство, вихлюпуючи спогади з кожного камінця, з кожної гілки височенних смерек.

Сонце яскраво сяяло на горизонті, вже високо піднявшись над горою. Соломія сіла на верхівці гори, занурюючись у споглядання чудового пейзажу, що відкривався попереду — схилів, порослих лісом, та долини унизу. Темне довге волосся дівчини тихенько колихав вітер, ніжно пестячи її спокійне та щасливе обличчя.

— Як давно ти знаєш про сон? — її голос прозвучав неочікувано голосно серед ранкового шепотіння природи.

Він, як завжди, з’явився несподівано. Хоча Соломія вже давно звикла до цієї його особливості, але все одно кожного разу дивувалася. Доволі високий огрядний чоловік років п’ятидесяти п’яти, у гуцульському вбранні, повільно сів поряд із нею. Вона помітила знайому згарду на його кремезній шиї. Чоловік поклав поряд із собою довгу палицю з напівпрозорим каменем, врізьбленим на самому вершечку. Металевий перстень на його руці блиснув у променях сонця яскравим світлом.

— З самого початку.

Відповідь була очікуваною. Соломія прихилилася головою до плеча чоловіка. Він обійняв її за плечі.

— Я так скучила.

— Я завжди чекаю на тебе, ти ж знаєш.

— Знаю.

Соломія та Гордій задумливо дивились у далечінь, охоплені спільними спогадами. Нарешті чоловік піднявся і повільно покрокував униз по схилу. Соломія пішла за ним. Яскраво світило сонце, його промені пробивалися крізь гілки дерев. Круті схили поросли кущами ліщини та ягід. Вдалині виднілися невеличкі поля з посівами.

— То скільки ще чекати? — спитала Соломія, примружуючись від жовтогарячого променя, що мерехтів на її обличчі.

— Думаю, недовго, — відповів мольфар. — Скоро ти зрозумієш, хто вони.

— Ти щось знаєш про це? Я бачу їх вже кілька місяців.

— Так, знаю.

— То скажи.

— Ще не час. Ти маєш сама усе поєднати. Коли зрозумієш, приїжджай.

— Ти впевнений, що я зможу?

— Так.

Соломія задумливо подивилася на Гордія. Потім перевела погляд на схили гори. Замисленість в її очах змінилася на захоплення.

— Я залишусь ненадовго. Я так сумую за горами.

— Я буду радий. Поїдеш, коли відчуєш, що вже час.

— Добре.

В очах дівчини спалахнув вогник. Соломія щасливо усміхнулася, зірвалася з місця і побігла по схилу вниз, вигукуючи:

— Вітаю вас, гори! Вітаю тебе, лісе! Вітаю вас, струмки, річки та озера! Вітаю вас, птахи та звірі! Я повернулася!

Гордій крокував слідом за Соломією, радісно спостерігаючи за тим, як вона несеться по схилу та час від часу щасливо обертається навколо себе, вітаючись із усім,