Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде
І те молоде хрупке дівча, що, здається, до коліна переламав би його надвоє, вибрало смерть.
Мусила вона подумати собі: краще зогнити у криміналі, ніж зрадити товариша. Це велика річ, Дмитрику, могти отак сказати собі. Може, найбільша у світі, але ти це не годен зрозуміти. Ти — ні. Ти спудився смерті, що нею погрожувала тобі мама, і взяв Доцьку. Тому ти, хоч і хотів би, не годен зрозуміти Рут. Але я нічого не кажу. Не всі люди можуть однаковими бути, ніби ромашки на леваді — так чи ні? Хотіла я ще про Рут сказати, що все ж таки вдалося їй втекти за кордон.
Спас її господь, то хай би сиділа собі спокійно, та — ні! Через півроку закортіло їй до своїх, і (треба було їй цього?) в першому прикордонному селі прицупала її поліція. Тепер сидить вона з нами на «п'ятці».
Дотепер для Марічки всі поляки були одні пани. Дідичка пані тим, що пані з панів. За нею йде шеренга вишнянських польок: пані вчительки, пані постерункова, пані управителева, пані поштмейстерова, пані кухарка у дворі. Кучера жінку — і ту в селі панею величають. Одне слово: що поляк, то пан. Так само і з єврейками. Дотепер у очах Марічки кожна єврейка була гендлярка. А чому? Та тому, що всі єврейки у Вишні були гендлярками. Гендлювали, котра чим могла. Котра за прилавком, котра за шинквасом, котра скуповувала у жінок покладки[36] котра міняла посуд і скло на зерно та повісма.
Для Марічки такою ж простою річчю було уявити собі єврея за прилавком, на базарі з кошиком, в шабас на спацері з дітьми, як вишнянську жінку з праником на пралі.
Але євреї у тюрмі за політику… А от же Етка Браун… Є в камері одна полька з Нашого. Пані, можна сказати, а теж сидить за комунізм. Виглядає, як дівчинка, але, напевно, має свої роки. Бо як би інакше могла вчителькою бути? Може, це тому здається вона такою молоденькою, що сама невеличкого росту, а личко має маленьке, як у ляльки. Замість кіс на голові у неї пушок, ніби в молодого каченяти. Кажуть, що це по якійсь хворобі, а Марічка не допитується дуже. Бо й нащо? Називається вона Ядвіга, але на камері кличуть її Ягудкою, по-нашому Ягідкою.
Мамко мої золоті, вона ще більше терпелива, як ви колись до нас малих були. Правду говорю вам. Страх, яка погідна й терпелива. Може вам десять разів спокійно пояснювати одне і те саме й ані не взлоститься, ні не здивується, як ви її і за одинадцятим разом не зрозумієте. Мамко, вона каже, що до арешту працювала по наших «Просвітах». Ще каже, що знає добре Бронка Завадку, того, що не раз до нас приїздив (а може, й приїздить ще й тепер) у Вишню. Якби ви знали, мої золоті мамко, як то велико значить мати тут когось, хто знає твого знайомого. Але ви цього не можете розуміти, бо у нас все село знайомі і всі вони з вами, а ви з ними.
Ягідка вчила Марічку рахунків і географії. Треба додати, що тут усі дівчата вчилися. По правді, то для Марічки смішно виглядало, як дівчата, лежачи під причами, бубоніли незрозумілі для Марічки речі, з яких могла вловлювати хіба поодинокі слова, як «товар», «оборот», «гроші», але що до чого в тій політекономії, вона так і до кінця не збагнула.
Замість шкільної дошки (Марічці здається, що вона давно-давно в школу ходила, — а може, то тільки снилося їй?), як годиться, була табуретка. Тут виглянцьовували її фляшкою до того, що блистіла, наче дзеркало. Коли по такій наглянцьованій повести, було, милом, то можна виразно відрізнити на ній цифри і лінії.
І хоч Ягідка терпляче по кільканадцять разів доказувала Марічці одне й те саме, вона однаково мала сумніви, чи земля насправді крутиться. Якщо б крутилася, то разом з землею не повинна б стояти на місці й ця проклята тюрма.
Молоденька вчителька малювала на табуретці землі, моря, гори й ріки. Марічка притакувала з делікатності, а сама вірила й не вірила. Бо як же це можливо виміряти такі величезні простори, коли у Вишні люди городів не можуть виміряти як слід? Коли б прийшлося ділити спадкову масу без геометра, у Вишні дійшло б до розбою поміж рідними братами.
Поговорить собі Марічка з мамою, татом, братами, сестрою, сусідами, й знову думки повертаються до Дмитра, бо йому завжди має найбільше сказати.
Ой срібний мій, та я говорю з тобою, гей з небіжчиком, бо відповіді від тебе ані раз не чую! Хочу розповісти тобі, Дмитрику, але лише тобі одному-однісінькому, як відізвалася в мені «чорна жила» і що з того вийшло. Мої тато, чуєш, кажуть, що чоловік доти буде терпіти, доки не нарушити в нього «чорної жили». Тоді він стає дуже злий і страшний тим, що йому вже все одно. Пішло з того, що ми тут ладилися до концерту в честь Леніна. А чого ти дивуєшся? Кажу тобі, до концерту з хором, з декламаціями, з доповіддю, з живими образами. Ще раз кажу, що то тільки вам на волі здається, що ми тут не лише мурами, але дошками забиті від світла. А воно трохи так, а трохи не так.
Ми знали наперед, я ж тобі казала, що тут пошта добре курсує, що в цьому разі з святами Леніна буде круто, як ніколи. Але таке тут право: чим вони до нас крутіше, тим ми з свого боку завзятіше! Вони нам раз наперекір, а ми їм — десять! Я мала співати у хорі. Ти ще не забув мого голосу?
Вже туй-туй має починатися концерт, а в камері й на лік нема червоної бинди. То треба би багато тлумачити
