Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде

Маючи такі дані, слідчий суддя будуватиме свій акт оскарження за артикулом 99 карного кодексу.

Але перед тим, аби надати стрункості будові акта оскарження, треба буде вилучити справу дитиновбивства. Тим паче, що були попередні дані про те, що підсудна взагалі не родила. Зрештою, новочасний процес, як учили колись Владислава Матіясека, намагається осягти не повноту доказів (пленіссіма пробаціо), а висвітлити правду.

Все ж таки формально треба було піддати оскаржену лікарському оглядові. Довелося в цьому випадку мимоволі порушити артикул 131 карного поступовання, який передбачає, що при огляді повинен бути бєгли[33] тої самої статі, що підсудний, проте шалений опір оскарженої (змушені були застосувати фізичних методів, щоб вгамувати роз'юшену дівку) не знаходить ніякісінького виправдання для себе.

Розуміється, був то не дівочий сором невинної бялоглови, а лише ознака низької побутової культури темного русинського людику. Як виявив огляд, роди не відбувалися, але дефлорація мала місце.

І так, завдяки Матіясековому методові розгортання «плаценти» справа з типово кримінальної стає політичною, хоч, може, й не зовсім типовою. Коротко можна сформулювати її так.

Розгнуздані вивротові комуністичні елементи, які досі стримувалися від застосування індивідуального терору, тепер змінили тактику, залучаючи до терористичних актів і жінок.

Озвірілі мегери кидаються не лише на громадян польської національності, але й на тих представників русинського населення, що ставиться лояльно до Польської держави.

Владислав Матіясек, який до своїх заручин з дочкою секретаря Міністерства юстиції сам мріяв про журналістську кар'єру, уявляв, як зарясніють газети проурядової орієнтації такими сенсаційними заголовками: «Молодий пшодовник поліції — каліка на ціле життя»; «Жертва комуністичного терору пшодовник Ян Купка піддається косметичній операції»; «Польки, глядіть пильно, де купаються ваші діти»; «Русинська хлопка в ролі убивці»; «Поліцаї на кресах повинні носити середньовічні кольчуги».

Наслідком зібраних даних було те, що Марічку з загальної камери перевели у «п'ятку» до політичних.

Мала «п'ятка» видається Марічці виповненою дівчатами по саміську стелю. Одна наперед одної засипають Марічку питаннями, ніби посівальник зерном на Новий рік: як звати? Довго вже сидить? Дістала вже акт звинувачення? Які новини там, на волі?

Марічка більше розглядається по дівчатах, ніж відповідає на їх запитання. Не має великої охоти говорити. Їй цікаво, що в цій камері одні молоді… І охайні. Вигладжені плаття, акуратно зачесані, чисті нігті. Глипнула крадькома на свої руки. Не чорна земличка за нігтями, а кримінальні бруди. І не м'ятою чи любистком заносить тут від дівчат, а пліснявим сопухом[34]. Ніби з скрині, Дмитрику, в якій довго лежало зацвіле шмаття. Але ти не дивуйся, бо стіни тут взялись грибом, гейби памороззю. Одне віконечко під стелею — і те загратоване.

…коноплі під стелю, льон по коліна,

аби вас, хрещених, голівка не боліла…

Дмитрику, їм далі здається, що я не при своєму розумі, бо чого питали б:

— Тебе, певно, по голові били?

Це, відай, тому, що я не хочу говорити багато. Вони мене питають по кілька разів одне й те саме, кричать мені над вухом, як глухій, а я все розумію, лише балакати мені з ними неохота.

При передачах дають нам пошматкований хліб, прошпиганий, ніби цідило, шматок солонини, проколене яблуко, прорізану цибулю і, дурні, не догадуються, що «грипс»[35] можна переслати і в кістці цукру.

Яблука, що ти мені передав, Дмитрику, пахли різдвом і походили з саду твого покійного тата. То добре, що я їх пізнала, бо інакше була б роздала, не вкусивши. Ти знаєш, що я маю на думці. Хай яблука з саду Курочки їсть його Доцька, може, менше жовта буде.

Тут, на «п'ятці», все хтось дістає передачі. Буває й таке, аби ти знав, що приходять передачі від незнайомих людей. Тут такий закон: що хто дістане — мусить ділитися порівну з іншими. І тому я твоїми яблуками теж обділила всю камеру. Може, буде тобі, Дмитрику, і дивним здаватися, але тут багато такого, що тобі важко було б зрозуміти там, на волі.

А й справді, що сказав би Дмитро, коли б дізнався, що на «п'ятці» старостує слаба на груди, з повибиваними напереді зубами дівчина на ім'я Рута? Може, її й не зрозуміти Дмитру, бо для самої Марічки донедавна староста був не доконче живою людиною. Міг старостою бути двоповерховий, на жовтий колір помальований будинок з зеленими штахетами в самій середині Нашого. Перед будинком є великий квітник, в якому літом цвітуть високі, наче молоді яблуні, рожі, а зимою на їх місці стоять присипані соломою і снігом горбики, ніби дитячі могилки. Мале й старе в Нашому знає, що це будинок старости, або просто — староста. Могло старостою бути і невелике сіре авто, що раз або два рази на рік проїжджало курними дорогами Вишні, залишаючи за собою хмари пилюки. Міг старостою бути й надрукований папірець з печаткою, який приносив на біду й горе в дім селянина десятник і про який люди висловлюються наче про чорта: «Щез би».

Ой Дмитрику мій любий, хочу ще сказати тобі, що я тобі збрехала. Наша староста не називається Рута, а Рут. Але й не Рут. Справжнє її прізвище Еті, або Етка Браун. Та ти, напевно, не чув про неї, бо ти в газетах читаєш лише, хто кого вбив та чия коханка кому очі випалила. Може, я неправду кажу? Але не будемо сперечатися, мій срібний. Колись, може, рік, може, півтора року тому, Етка сиділа в криміналі. Я її не розпитувала за що, але гадаю собі, що за те, що й інші: може, за розповсюдження комуністичних листівок, може, за переховування нелегальної літератури (ти чуєш, як я навчилася вже говорити по-вченому?), може, за перевіз у дамській валізі револьверів або за агітацію за Радянську владу, не скажу тобі точно. Знаю лише, що тут хотіли зробити з неї донощицю-капуся, а вона не здавалася, і за це її сильно катували. Ой Дмитрику, я буду тобі десять разів розповідати, й ти десять разів мені не віритимеш, що тут виробляють з людьми. Я хрест святий цілуватиму перед тобою, а ти однаково засумніваєшся: ба ци? На селі звірини ніхто так не мучив би, як тут людей катують! В нас як минулого літа прив'язали хлопці калатало котові до хвоста, то вже галасу