Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
Глітно і в корчемній куховарні. В перевернутому старому дзвоні плямкають крупи. Під шопою міряють на вечерю бобовищенське вино. Під дичкою білують вола, у кліті відспівують самі себе когутики. З руських сіл несуть живноту, ми платимо більше, як на базарі. Добровільних помагачів годуємо, з наймачів стягується мізерне «столове». Дочуваю, як сокачка сікається до прибулого діда: «Що то за качка така? Чи ви її не придавили дорогою?» ‒ «Та де, паніко, мав би гріх?» ‒ «А чому в неї очі зажмурені?» ‒ «Бо ганьбиться…»
Ця бесіда м'якшить і мій душевний стрій. Знехотя відриваюся від липки, бо вдарило на вечірню. Хочу покласти подячну свічку за добрий починок. Глухий Кузьма, не знамо як, чує мої кроки на камені і знімає крисаню. Він мовчить, дзвони говорять. Я бачу, як він слинить губи і тягне їх догори. Він «слухає» губами звукову габу і точно вгадує проміжки ударів ‒ три дзвони сплітаються, як цвітасті бинди в дівочий вінок. Так лунко, так благісно! Коли вітерець висушує губи, Кузьма піднімає руку проти пригаслого сонця, придивляється. Настає черга довгого і протяжного дзвону. Я довго не міг розчовпати, для чого він так чинить, аж поки не прийшов здогад: волосся на руці тремтить від потрясінь повітря й підказує дзвонареві потрібний розмах. Тепер він «слухає» одною рукою, а другою мірно натягує мотузок. Врочисте бомкання тугою хвилею котиться Мукачевом, пригинаючи голови старому й малому. На нього завмирає й нашорошує вуха навіть худоба.
Кузьма дзвонив ще за мого дітвацтва і зрідка пускав на дзвіницю й мене. Коли я привіз нові дзвони з Дрогобича, з отчизни звіздаря Юрка Котермака, Кузьма оглух. Стається таке з людьми його ремества. Нові дзвони лежали в траві, такі ж зелені й тихі. Чоловіки підступали до них, цюкали хто перснем, хто нігтем. А Кузьма стояв оддалік як чужий, і позирав кудись поверх них. Я підійшов і увидів, як у його твердій сльозині хилитався дзвін, що, мабуть, поселився там назавжди. Мені аж душу замлоїло.
Коли дзвони підняли, я радився з Божим Симком: «Кого покличемо на дзвіницю?»
«Кузьму, кого ж іще», ‒ подивувався чернець.
«Та він же глухий?»
«А ми хіба не глухі?! Та Господь кличе ‒ ми чуємо».
Я згодився. Прості слова, а так ударили в серце. Симко дякував мені, що я пристав на його раду. За що дякувати? Коли глухі чують сокровенне, то щоб ми не чули одне одного! Серце має свої докази й резони, котрих розум не помічає. Так казав Гречин.
У церкві я запалив свічку, і вона запахла цвітовинням першого покосу. Прочитав молитву Єфрема Сирійського, якою скріпляв себе щодня.
«Господи і Владико життя мого, духа млявості і недбайливості, властолюбства і пустослів'я віджени від мене.
Духа ж доброчесності і смиренномудрія, терпіння й любові даруй мені, недостойному рабу Твоєму.
Так, Господи Царю, дай мені зріти мої прогрішення і не осуджувати брата мого. Бо Ти благословен єси на віки віків, амінь».
На паперті сиділа стара жона. Я нахилився й поклав коло неї гріш. Пішов собі.
«Зачекай, чоловіче, ‒ наздогнав мене кволий голос: ‒ Я не жебраю, я сіла спочити тут».
«Перепрошую, бабко, я не знав».
«Не біда, синку. Якщо вже дав, я візьму, бо в цьому дарі ‒ твоє здоров'я, твої літа. Давай щедро милостиню і житимеш довго. Бо коли жертвуєш, не металом ділишся, а найдорожчим, що маєш. А із зайвими грошима віддаєш і свою журу».
«Хіба вони бувають зайвими, гроші?»
«Все, що обтяжує клопотом, зайве. І з грошима так».
«То, може, ліпше без них, бабко?»
«З ними ліпше, якщо ти їм пан, а не вони тобі. Гроші вигадали мудрі для мудрих, дбайливі ‒ для дбайливих. І вклали в них повноту розмислу. ‒ Стара погладила монетку на висхлій долоньці: ‒ Видиш, вона кругла-як земля, блискуча ‒ як сонце, працьовита ‒ як колесо, дзвінка ‒ як зернина, холодна ‒ як вода. Скільки всього ввібрала в себе і скільки віддає людям. Чи є щось інше, що так вірно й невтомно їм служить?!»
«Може, і є, бабко, але люди все одно в першу голову вибирають гроші».
Від Латориці тягло запахом риби ‒ вночі буде дощ. Із ситної заплавної паші вертали корови. Вони пливли вулицями, як човни, несучи важкі молочні бебехи. Піднімали мокрі писки й протяжно трубіли: «Му-у-у!» А мені знову прийшов у спомин Божий Симко, його пам'ятна оповідка. Того вечора ми сиділи коло вогнища з рибою на рожнах. Всі троє малослівні, кожен плекав свою мовчанку. Жига ніколи нічого не питав, бо знав, що відповідей немає. Але тоді він запитав Симка: «Як гадаєте, отче, чому Мукачево має таке ймення? Чи правда, що від тяжкої роботи, від муки, з якою насипався паланківський горб? Чи, може, від перших млинарів, що мололи муку на ріці?»
«Побрехи, ‒ всміхнувся монах. ‒ Люди, що заселяли місцини, зазвичай давали їм назвиська від доброго слова, аби привернути сюди добро, аби легше тут жилося. Слова «мука» в давніх млинарів не було, а було «брашно». Замкова гора теж не насипалася. В сиві часи, коли земля ще була молодою, вона спухла, як чиряк, та й лишилася. Так тоді здвигалися гори і влягалися корита для озер та морів. А далі прийшли сюди люди, втікаючи від студені, стали приручати диких вепрів і корів. Ріка тоді текла під Ловачкою, де зараз путь на Ужгород. Вона широко розпливалася рукавами й старицями, наповняла ямиці боліт. Люди жили під горбами, аби вберегтися від повеней, а сюди, де нині город, ходили хіба косити на човнах. Бо трави, на воді й перегної, виганяли тут під шию. І от котрийсь завзятець спустився з крем'яної гори і перебрався на привільний випас. Поклав колибу, далі зшив із очерету хижку, на зиму обмастив глиною. Для худоби ‒ таке ж стійло. І зажив собі ситно, сушив болото, мав торфину на паливо й під городину. А головне ‒ череду, що на добрій паші добре плодилася. Водні плеса далеко розносили звідси мукання худоби. Так і прилипло до чоловіка ‒ Мукач. На довколишніх груниках говорили: «Повеземо до Мукача садовину й вино, виміняємо на сир». А поле його назвали ‒ Мукачево… Коли прийшли на ці терени мадяри, то застали тут тихих робітніх людей, що годували себе земельною працею. Не так, як вони, кочові племена. Наші слова вони
