"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

Віра Іванівна спитала її.

— Зіно, у тебе що-небудь трапилось?

Дівчина здригнулась і, опанувавши себе, спокійно відказала:

— Що може зі мною трапитись, хіба що закохаюсь?

— Ну, це не біда, — усміхнулась Віра Іванівна. — Хоч начебто й не час.

— Чому це не час? — завзято спитала Зіна, щоб абстрагуватися від свого страху. — «Любовь нечаянно нагрянет, когда ее совсем не ждешь», — тихенько проспівала вона.

— Ей, дочко! Може, ти теревені правитимеш дома, а тут треба працювати! — крикнув із свого кутка Лягавий…

Цього дня, коли Зіна вийшла з будинку біржі, Сергія на звичному місці не було. Вона стривожилась. Години зо дві никала по місту, думаючи про те, що могло з ним статися і, не видержавши характеру, пішла до Юлі.

Юля зразу побачила, що Зіна схвильована. Обняла її за плечі, ввела в хату, посадила за стіл, поставила перед нею склянку чаю і сама сіла навпроти неї.

— Що з тобою? Ти краще скажи, легше буде.

Зіна мовчала і не доторкалась до чаю.

— Що-небудь з Сергієм?

— Ти не знаєш, де він? — не витримала Зіна.

— Вони з Сашком пішли кудись відносно роботи, адже Сергія твого можуть запросто погнати в Німеччину.

— Чому це мого? — фиркнула Зіна.

— Ну нашого, все одно, — тихо мовила Юля, і зітхнувши, додала: —Чудовий він хлопець. Одружилися б, стало б вам обом легше в цьому пеклі. Знаєш, як добре, коли поряд вірна людина!..

Зіна спалахнула, уже готова була захиститись грубим жартом, але не зробила цього, промовчала і зараз же пішла.

На завтра Сергій був на місці, і Зіна так зраділа, побачивши його, що, сама того не помітивши, побігла до нього, але, не добігши трохи, раптом злякалася свого пориву, зупинилась і стояла мов вкопана, поки Сергій сам не ступив до неї кілька кроків.

Вони пішли звичним їм маршрутом, тихими маленькими вуличками, обминаючи центр міста.

— Я знаю твою вчорашню розмову з Юлею, — сказав Сергій.

— Яку ще там розмову? — спитала Зіна, холонучи. — Яку, яку… Ну, що скажеш?

— Їй і скажу при нагоді, — тихо відповіла Зіна.

Вони деякий час ішли мовчки, і раптом Сергій сказав:

— Справді, Зіно, давай жити разом. Їй-богу, веселіше буде.

— Як це жити? — здивувалася дівчина.

— Як усі живуть, родиною.

— А любов? — спитала Зіна, сама не дуже розуміючи, що це таке.

— Віршів не пишу, — всміхнувся Сергій.

Зіні здавалося, що все це він говорив несерйозно, а головне, зовсім не тими словами, про які вона іноді мріяла, водночас вона бачила його неспокійне обличчя, його тривожний, очікуючий погляд і раптом відчула, що він не жартує.

— Ну то як, Зіно? — нетерпляче спитав Сергій і зупинився.

— Як же ти про це думаєш? Без ніякого запису? — помовчавши, спитала Зіна.

— Чому? — заперечив Сергій. — Який тут у них буде запис, хтозна… До того ж їхній запис для мене ніщо. А друзі мої вже розвідали про попа і про все таке інше. Там у церкві запис ведуть по-старовинному. Правда, піп ціну править — упадеш.

— У церкві? — здивувалася й зраділа Зіна. Вона бачила в якомусь фільмі церковне вінчання, і воно їй дуже сподобалось. Там усе було так урочисто, красиво, з співами.

— А більше ж ніде, — сказав Сергій і знову спитав: — Ну що ти вирішуєш?.

— А ти мене не покинеш? — Зіна дивилася йому в очі, і він бачив у них веселі іскорки.

— Аби тільки ти мене не покинула, — тихо мовив він і обережно, зовсім не так, як уперше, ласкаво пригорнув її до себе і став шукати її губи…

У неділю вранці головною вулицею, прямуючи до церкви, поважно рухався весільний кортеж на двох візниках. Накрапав дощ, і верх над прольотками був піднятий. Верх цей був з жовтої брудної шкіри і весь в дірках. Та й самі прольотки мали такий вигляд, наче їх викопали з землі. Справді, де вони були, поки цими вулицями бігали таксі й трамваї?

Перехожі, побачивши кортеж, зупинялись і здивовано дивилися йому вслід: кому це тепер спало на думку женитися, та ще й весілля справляти? А німцям це видовище подобалось. Вони сміялися, кричали щось услід процесії.

У першій прольотці сиділа молода і старший боярин Харченко. У нього через плече був зав’язаний вишитий рушник. У другій прольотці молодий сидів між старим і старенькою — це були Михайло Степанович Биков і його дружина Ольга Матвіївна — хазяї будинку, в якому провів першу таємну ніч і тепер жив Харченко. Молодий — Сергій Димко — потай любовно поглядав на своїх весільних батька й матір і дивом дивувався, з якою справжньою гідністю грали старенькі свої весільні ролі. Він знав, що вони, довго не роздумуючи, залишили в себе Харченка. Більше того, старі зуміли через церкву одержати фальшиву метрику, яка засвідчувала, що Харченка вони всиновили ще в 1930 році. Коли Харченко попросив їх взяти участь у весіллі, старенькі зразу погодились. Харченко розказував, що їх непокоїло тільки одне — чи не станеться на весіллі якоїсь стрілянини і що в такому разі не треба брати з собою Ольгу Матвіївну, бо вона не переносить пострілів…

У церкві було темно, як у льоху. Піп мав досить дивний вигляд — наголо бритий і навіть без вусів. Він зустрів приїжджих на паперті, поквапно провів у церкву і, взявши